Ознакомьтесь с нашей политикой обработки персональных данных
  • ↓
  • ↑
  • ⇑
 
02:30 

lock Доступ к записи ограничен

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

URL
02:24 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...


Сьогодні їхав у маршрутці зі своїм колишнім викладачем. Його прізвище – Колодій, він носить вуса і смішну каракулеву шапку-пілотку, як в Горбачова. І коли я вчився в коледжі, він викладав у нас теорію кіл і був одним з тих небагатьох викладачів Політехніки зі спецпредметів.
Його прізвище слід було вимовляти чомусь з наголосом на другому складі. (Як потім виявилось, це хвороба всієї радіотехнічної кафедри Політеху, де був свій жаргон і купа термінів вживалась не так, як всі нормальні українські люди. АмпЕр в них ставав Ампером, джерелО – джЕрелом і функція не прямує до нескінченності, а змагає.
Колодій говорив дуже тихо, тому ми майже нічого не чули. До того він дуже слабо притискав крейду, коли писав на дошці. Він наче жалів її, боявся не причинити їй шкоди. Отже, власне, й розібрати щось на тій дошці було вкрай важко.
Результат екзаменів з цього страшенно важливого для нас предмету був більш ніж передбачений. Тому на усній компоненті він сказав мені, що трієчку він може поставити, але я й на неї ні хрена не знаю. Я уламав його на чотири…
Розписуючись в заліковій, Колодій мовив:
- Зустрінемося в Політехніці. Не знаю, що ви будете там робити з вашими знаннями, а точніше з їх відсутністю із цієї архіважливої дисципліни, але там я вам покажу!

В Політех мене таки взяли, і то на третій курс… Правда, я дуже швидко його зненавидів, але МИНУЛОЇ П`ЯТНИЦІ ЙОГО ЗАКІНЧИВ.

Фініта ля комедія, фінал, конєц з наголосом на О. Офіційно завершився цілий пласт мого життя.
Після захисту думав, що виростуть крила. Не виросли. Можливо ще не усвідомив усіх наслідків, а насправді я вже давно не студент. Все скінчилося з останніми парами, на котрих ми писали конспекти й сиділи цілими гамірними потоками у великій аудиторії-амфітеатрі, без котрої не уявити жоден університет.

То скоро мабуть мене придавить ностальгією… Зараз все тільки таке, ілюзорне. Але воно розкачається, нагадає про себе. Буду ходити корпусами Політехніки; вулицею Степана Бандери – живою, як нерв, залитою молоддю; задивлятися на потоки студентів зранку, йдучи на роботу й завидувати. Так тихенько, щоб ніхто не помітив. Курва! Минули мої найщасливіші роки! То ж всі так потім кажуть…

А Колодій мене так і не вчив. Ну не потрапив я на кафедру теоретичної радіотехніки, вже звиняйте… Так і не показав мені, де раки зимують. А так цікаво, де ж вони зимують все-таки?

@музыка: Peter Gabriel, Nightwish

23:15 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Дуже хочу спати. Так хочу, що це заважає мені писати доповідь на захист мого дипломного проекту, що буде в п`ятницю. Сиджу перед монітором і не можу зосередитись. Сьогодні мав марудний та втомливий день, роз`їзди, катання по Львову й стояння в постійних корках, піша хода додому знову ж таки через ті самі корки.
Навіть музика мене втомлює, каші в моїй голові може грати в унісон лише breaks, що і відбувається.
Цікаво, а як я буду почуватися далі? Що мене чекає? Зазвичай після сесій наступає щось на кшталт «відхідняку», коли від відсутності роботи, на голову обвалюється купа вільного часу, з яким не знаєш, що робити, а тут – цілий університет позаду.
Я вже це приблизно уявляю. Насамперед хочу просто погуляти сам, безтурботно, ні про що не задумуючись і не плануючи, куди йти. Хай мене веде випадок і спонтанні образи в голові. Я люблю, коли так відбувається. Хочу погуляти вулицями, куди зазвичай не навідуються на екскурсії, але котрі пов`язані зі мною як спогад. Я вже навіть знаю одну таку…
А ще мені життєво необхідно мої відчуття. Які саме? Мені тяжко це описати, але якщо спробувати се зробити словами, то це ніби ключики, щось таке. Вони відкривають потаємні дверцята (люки?) десь в глибинах мене і тоді я відчуваю повноту свого світосприйняття. Я скучив за гостротою моїх відчуттів, прецизійною, якою моментами захлинаюсь, не витримую перевантаження, але живу.
Зараз все притуплено, ніби щось десь позатерпало й не дає відчути. То є самозахист, природна реакція організму на довготривалі збудники, відпочинок якийсь, спад, яке ще слово підібрати? Грудень, в кінці кінців, важкий місяць… Хочу спати. Не хочу писати доповідь…




@музыка: DJ TONIKA

03:16 

lock Доступ к записи ограничен

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

URL
02:17 

Перетерпіти

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Моя голова як величезний смітник, наповнений відходами старих давно по сто раз передуманих і вистражданих думок. Все заплуталося у великий жмут, якому немає ні початку, ні кінця.
Робота – диплом – сон – університет – робота. Сніг, калюжі й лід, корки на дорогах і запізнення транспорту. Люди, люди, люди… Без посмішок на обличчях, майже без емоцій, але дуже змучені буднями, заклопотані. Спішать. Щоб встигнути кудись…
Це просто треба пережити, перечекати, перетерпіти. В мене вдома кажуть – перебути.
Дивлюся на цей знімок Олега Андреєва й він мене гріє щирістю і теплотою.
Бракує простих речей… Навіть Акумулятору потрібна підзарядка…


@музыка: Trance

02:54 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Опинився ввечері на вул. Генерала Чупринки. Дуже люблю цю вулицю разом зі всім прилеглим районом. Мене обдувало поривами вітру з хмарами колючого снігу, але то все дрібниці. Ніколи не був тут у цю пору і в такий час доби. Тут тихо і спокійно, є сквер і ботанічний сад, Піскові озера і гарні будинки. Я люблю просто приходити сюди, особливо навесні, влітку і коли літо починає переходити в осінь. Тоді декоративні липки біля райдержадміністрації по обіді кидають дуже своєрідні тіні, не характерні в інший час, а чорнобривці на клумбах особливо багряні.
Колись у дитинстві ми цією вулицею ходили завжди пішки на Привокзальний базар, а я часто повертався нею після пар додому, роблячи невеликий крюк, у винятково красиві й теплі весняні дні, розтягуючи задоволення, й звертаючись на теж облюбовані мною вулиці Труша і Коновальця. я навіть колись мав мрії про життя тут, уявляв, як би пройшло моє дитинство, якби я народився тут.
Сьогодні в кінці вул. Чупринки я помітив колоритний будинок. Для решти він мабуть звичайний, але мене він зацікавив. У жовтому світлі яскравих вуличних ліхтарів, за пеленою снігових опадів я побачив вузький, проте триповерховий фасад з косим трикутним дахом, як у будівель на європейських старих ринкових площах. Три ряди вікон по три, разом - дев`ять. Перед фасадом росте похилене, але високе дерево. В усьому цьому є щось казкове. Кожне вікно світиться зараз по-різному, ось у те хтось підійшов, там щось діється, там мерехтить… Хочу прийти і зауважити його колись вдень, я ж стільки разів перед тим його бачив.

А від минулої середи на цій вулиці зі своєю дружиною тепер живе мій друг...

@музыка: Guy Farley - MODIGLIANI

03:52 

lock Доступ к записи ограничен

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

URL
02:26 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Останні декілька днів на нашій вулиці ремонтували ліхтарі. Тепер вона залита їх жовтогарячим світлом. Воно просто б`є в мою кімнату, коли я заходжу до неї вночі та ввечері.
Сьогодні знов на небі видно зорі. В сузір`ї близнюків можна побачити Марс. Він світить статично і якось багряно. Яскрава освітленість вулиці мені подобається, але зараз я хочу, щоб було темно. Щоб мені нічого не заважало споглядати зорі. Тоді я зможу побачити маленькі зірочку в сузір`ї Малого Пса. Люди її називають Ґомейза і до неї 170 світлових років. Я б побачив, яка вона була 170 років тому… Але зараз я не можу її розрізнити навіть периферійним зором.
Надворі мороз і гілки моїх дерев вкрило льодом. Від цього вони на контровому світлі блистять, мов декорації замерзлого царства «Зимової королеви». Рослини нелегко переносять таке обмороження. Коли льоду намерзає багато, часто гілки, не витримуючи ваги, ламаються.
Зараз я відслонив фіранки мого вікна і можу бачити вулицю. Вона тиха і безлюдна. Інколи проходять поодинокі постаті. Немає навіть автомобілів, тільки зрідка – таксівки. Сумно.
Мені здається, що любові не буває забагато. Її може бути тільки замало.
Так само не можна перегрітися від душевного тепла. Можна лише захолонути від його нестачі, як оті зледенілі дерева надворі.
Слово ніби нічого не важить, але як хочеться іноді, в якісь нелегкі моменти почути його. Почути лише кілька слів. Чи прочитати…
Цікаво, а набридає любити? Від неї можна втомитися? Вірю й думаю, що ні.

@музыка: Coldplay - A Rush To Blood To The Head

02:24 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
А ви колись зустрічали погляд, від котрого у вас наступав колосальний моральний підйом і величезне бажання жити просто як наслідок односекундного переплетення ваших очей? Я зустрічав і зустрічаю далі. Від нього мені навіть у найпротивнішу погоду піднімається настрій на цілий день, а після побаченого я зовсім не можу стримати своєї ніби якоїсь ангельської посмішки, яка потім застигає на моєму обличчі довго-довго. Містичні, незрозумілі відчуття… Я б хотів, щоб всі люди таке відчували, хоч раз на життя, тоді буде зрозуміло, про що я зараз написав.


@музыка: Influence on Moonlight

02:18 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Сьогодні багато читав. Слухав Bjork. Знов читав. Знов слухав. Знов Bjork. Багато слів «знов».
Вдень спілкувався з мудрими і цікавими людьми. Дві години чекання на Копець Галину Романівну пролетіли, як миттєвість. Так її й не дочекався, але згадуване мною осіннє Сонце сьогодні світило досить низько, тому фантастично жовті крони дерев, через котрі пробивались ці приземлені промені, просто світились. Вони горіли жовтувато-золотим сяйвом.
Пам`ятник Бандері справді жахливий. На диво я й не сподівався. Бачив же макет проекту. Але все ж на площі є дерева, є їхні крони, є їх світіння проти такого теплого сьогодні Сонця.



В мені панує спокій. Погані думки, злість, розчарування заблоковані мозковими запобіжниками. Як тільки-тільки, то відразу – клац, і все. Я йшов півдороги пішки. У светрі і куртці мені спекотно. Інша половина дороги – в трамваї з купою пенсіонерів.
Вчора у мне був стан морального паралічу. Думки були відсутні, а голова була наповнена тишею і красивими образами. Нерви, емоції ніби затерпли. Ні злості, ні радості – нічого. Рот не хотів промовляти ні слова, тому що першопричина їх просто не формувала. Безсловесність якась, тиша… Я сидів і дивувався тому станові, досить рідкісному для мене, діставав навіть якесь задоволення, ніби прислухаючись, як позатерпали нерви якоїсь із кінцівок тіла.
Результат вчорашньої моральної перевтоми минув зі сном і перетворився в енергетичний вибух сьогодні. Спочатку була ранішнє усвідомлення вчорашнього і злість як наслідок. Потім було заспокоєння і нова хвиля виплеску енергії, але позбавлена якогось логічного зерна. Просто радість від життя.

@музыка: Ну хто, як не Bjork?

14:51 

Цитата

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
"Близкие, хорошо знакомые объекты мы привыкли воспринимать сквозь призму функциональности: мы их не любим, потому что они недотягивают до идеального образа вещи своего назначения, мы их не замечаем, потому что видели тысячу раз и не ожидаем найти в них для себя что-то новое. Но, занимая место в реальности, каждый из них обретает индивидуальность; между ними и их частями возникают связи разной степени напряженности, капризы освещения вносят свои мимолетные акценты. Мне неизвестен понятийный аппарат, пригодный для описания этих ощущений, поэтому придется использовать метафору, и самой удачной мне представляется "звучание". В повседневной жизни вокруг нас стоит сильный визуальный шум, но лишь привычка человеческого восприятия видеть всё, а замечать лишь то, что обладает утилитарной информационной ценностью, мешает нам различать отдельные голоса. Но их можно услышать, и это позволяет понять и почувствовать мир простых вещей совершенно иначе. Именно это, а не протокольная фиксация чуждых красот, и есть путь к постижению красоты и гармонии."

Дмитрий Музалев



@музыка: Bjork - Homogenic

15:47 

Підстрибування Місячною поверхнею

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Коли надворі така погода як он зараз, мені хочеться одягнути такого великого й зручного космічного скафандра, сніжнобілого кольору з надписом "NASA" на плечі. Моя голова знаходилась би у просторому скляному шоломі, комфорт всередині забезпечував би персональний клімат-контроль, а я б підстрибував вулицями закоркованого автівками Львова, як Армстронг у 69-му поверхнею нашого природного супутника. Одним невимушеним кроком я б перескакував на інший бік вулиці Франка і були б мені по-барабану наглі водії та хаотичні світлофори. Словом суцільні комфорт і благодать.

P. S. Хоча той скафандр важкий, мабуть, зараза. І сила тяжіння в нас не така як на Місяці. Але хіба не можна трохи помріяти?...

@музыка: Avril Lavigne

02:29 

Зміни

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...


А ви помітили, що Сонце, котре тепер «ходить» все нижче по нашому небосхилі, зовсім інакше освітлює наші вулиці, дерева, будівлі та й взагалі усе, що нас оточує, включаючи і нас з вами?
Простіше кажучи, воно знаходить собі інші ракурси, з яких світити. Знаю, колосальному світилу температурою в 6000°С все одно, куди світити. Це ж сфера, що випромінює свої фотони та інші маловивчені (чи зовсім досі не вивчені) частинки в усі боки простору. Але ж ми, мікроскопічні створіннячка, живучи на своїй горошинці-планетці, яка здається нам гігантом неосяжної величини, сприймаємо все по своєму, по особливому. Ніби як мурашка сприймає свій світ лісів височезної трави, поміж якими вона мандрує свої довжелезні шляхи, і каміння-гір, що їй доводиться долати.
От і тепер низькі промені жовтуватого світла створюють тіні зовсім іншого крою, підкрадаються у наші вікна не так, як «тоді». Вони тепер так часто б`ють світлом нам у вічі з-поміж будівель перед нами у найнесподіваніший момент.
Ми намагаємося якимось чином зафіксувати їх у нашій пам`яті, намагаємося наздоганяти їх, та вони ледь відчутно вислизають з-поміж наших пальців. Ми робимо долонею дашок, замружено приглядаємося в даль й тільки встигаємо за зміною тіньових геометрій, мальованих світлом.
Адже для нас світло – як прояв Господа. Бога людей, що спочатку його започаткував, оце незбагненне і незрозуміле світло, а потім постворював усіх нас. Жити в світі, залитому отим світлом. На кінець весь наш візуальний простір базується на світлі, без котрого ми б не бачили предметів, рельєфів і не знали б, що таке кольори, а суцільна темрява у нашій уяві – це всього лише відсутність світла.

@музыка: Dazzle Dreams

02:22 

Моя глибока осінь

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...


Прямую додому. Моя вулиця. Мене зустрічають чорні обриси знайомих дерев, вже майже без листя. Воно лежить під ногами ще ціле або перемелене вітром та кроками тисяч перехожих. Уявляю собі статику цього колоритного пейзажу. Я починаю всотувати в себе всю навколишню візію, закріпляючи побачене в пам`яті на протязі кількадесят секунд. Рухаються тільки поодинокі хмари, потік людей і машин утворює розмазаний пучок різносторонніх векторів. Стрічка людей скоріше темного відтінку, а фари автомобілів утворюють яскраві жовто-червоні стріли.
В повітрі чути паленим. Це якраз палять оте листя, що так несподівано для мене, заклопотаного, апатично сонного, опало з отих так добре знайомих мені дерев моєї вулиці.
А що то таке, ота моя вулиця? Чи хіба вона одна? Я задумався. Ні, не одна, це вулиці моїх рідних та знайомих маршрутів, що зустрічають мене кожного дня. Також місця, в котрі мені так хочеться повертатись знову і знову, але де я буваю свідомо рідко.
Осінь. Відчуваю зміст цього однослівного речення зараз сповна. Це сіро-блакитне небо (кольору очей моєї коханої) може бути таким лише восени, в жовтні. Коли з витих ліан винограду, вже майже позбавлених ніжно-жовтого листяного покрову, зривають важкі грона винограду. Коли виходячи з дому в восьмій годині, мене зустрічає затуманене сіро-молочною димкою сонце, що сходить, а ввечері рожево-фіолетове зарево, яке я так люблю споглядати вже сотні й тисячі днів, стоячи на мості над блискучим залізничним полотном, що так і грає різними барвами, мов музика, від гаснучого неба.
Я відчуваю холод майбутніх сутінків і голчасто-морозну свіжість ранків. З рота йдуть клуби теплого тілесного пару. Таке буває тільки восени, саме такої, як зараз. Над головою пролітають круки цілими ріками, що раз по раз змінюють своє річище і напрям, розтікаючись у притоки, відгалуження й струмки, котрі далі знов зливаються в один потік. Це сумовите каркання чорного відлітаючого птаства, що окупувало зараз для себе небосхил. Як моя осінь може відбутися без цього?..

@музыка: Dazzle Dreams

10:42 

Мій найкоротший пост

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Сьгодні ввечері я їду в Київ...
В черговий раз...



@музыка: To Die For

@настроение: Перед від'їздом.

21:06 

Останні дні літа…

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Знову колір. Фото має назву «Последние дни уходящего лета». Автор – якийсь Igor L. Джерело - www.photosight.ru/.



Коли настають оці останні дні, я вже не один рік раз по раз пригадую про цю світлину, відкриваю її на екрані й довго вдивляюся в неї. Признаюсь, це фото заворожує мене. Відчуваю єднання з автором на якомусь містичному рівні. Ми, ніби, як рідні душею, відчуваємо світ дуже подібно.
То які ж оці останні дні? Що ми під час них відчуваємо, чому виділяємо для себе з-поміж інших, чому так насичено їх проживаємо? А, напевне, тому, що час тоді загострюється, тече по-інакшому. Я багато про це думав. Наприклад моє місто в кінці серпня просинається зі сплячки, оживає після мертвого сезону і для людей, котрі так і не змогли вибратися кудись у подорож, це як маленька феєрія.

В міру пекуче Сонце, воно наче стає якимось жовтішим, його промені набувають насиченішого і теплішого відтінку. Опановує відчуття спілості всього простору навколо тебе. Ця достиглість несподівано відкриває якісь замочки в мені та перегукується з давніми спогадами, навіть не спогадами, а невпорядкованими образами, сплесками довжиною у крихітні долі секунди, стробоскопічними зображеннями, котрі ледь встигаєш вловлювати розумом. А вони там, десь в глибинах глибин, витають собі й чекають на вихід, не забуваються, а записуються в підсвідомість. Пам`ятаю грона винограду, що вже через місяць наберуться енергії й достигнуть, як і цьогорічне літо. Гілля винограду завивисто обплітають невеличкі альтанки, старі дротяні арки вздовж стежок, обкладених маленьким бруком, затягнутим у м`які мохові рамки, й стіни старого будинку. На старій масивній лаві без єдиного гострого кута сидять люди досить зрілого віку, навколо гомонять маленька дітвора. Безтурботність.
Наступає післяобідня пора. Проте вони сидітимуть аж до самого вечора, дочекаються заходу сонця й почнуть вслухатися у вечір, ловити якнайменші запахи дихання землі, на котрій вони живуть. І це не будуть викиди і гази, а лише дух природи, будівель, навколишніх дерев і навіть цього винограду, котрий ніби огортає їх собою, дарує затишок і захист від дощу. Так-так, повітря вже не таке. Воно стало несподівано холодним і дуже вологим. Воно пахне отою особливою стиглістю.
Вони вдивлятимуться у зарево засинаючого міста, заплутаються у безмежжі зірок і сузірй на темно-претемно-синьому небі, їм зовсім не хочеться спати.
Вони згадуватимуть свою молодість такими ж образами і стробами, як я зараз живу ними. Хоч на хвильку відчути себе молодим, як колись… Згадати ті романтичні літні вечори своєї юності, хоч на одну ніч.
Забути все, розчинитися у спокої, відлетіти десь туди, де час зупинився. Або хоч трішки притримати його тут, на Землі.
Я чую їхні голоси, вловлюю уривки розмови й не можу зрозуміти мови. Це Львів і не Львів. Можливо, одне з маленьких прибережних містечок Греції чи Італії. А точніше – то лише моє місто, мій світ. Адже в цей, один з останніх днів літа, що вже нас покидає, я згадав свій сон, що приснився мені, трирічному русявому хлопчику в дерев`яному дитячому ліжечку, в залитій світлом Місяця кімнатці, котрий потім прокинеться одного недільного серпневого ранку 1988 року…


@музыка: Coldplay - X&Y

02:14 

Підкамінь–2007!!!

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Я вчора повернувся з етнофестивалю «Підкамінь-2007». Зараз сиджу вдома й мене просто переповнюють емоції! Так хочеться розповісти про це все, описати в найменших дрібницях і подробицях, але щось все це описувати на кшталт звіту зовсім не хочеться. Тому як людина нелогічна й ірраціональна, представляю невеличку підбірочку вражень і випадкових яскравих спогадів.
Спочатку – втомливе добирання двома маршрутками, переповненими людьми.
Але потім – висадка в мальовничому селі Підкамінь, піша хода з тяжкими манатками по кам`янистій звивистій дорозі до, власне, самого фестивалю.
Ось ми майже прийшли. Територія фесту перед нами. Ми аж повідкривали роти від розмаху й організації. Згадалися іноземні фестивалі, про які дивився по телевізору. Звичайно це не Пжиштанек Вудсток, не Гластонберрі й не Сігет, але в Україні, я певен, аналогів просто немає.
Вразила організація. Величезна кількість смітників, багато біотуалетів; волонтери, план фестивалю, розміщення, наметове містечко, суперовий звук, велика сцена з екраном, культурна програма, забезпечення різними речами (від їжі до сувенірів), різні розваги, змагання, майданчик для дітей, показові виступи реконструкторів; мабуть спеціально для фестивалю проведене освітлення та ще багато іншого.
Просто захопила до найменших фібриків душі атмосфера… Надзвичайно красива місцевість, велетень-камінь на високому горбі, в далині на ще вищому горбі – ренесансовий монастир Домініканців(правда, в жалюгідному стані), колосальна маса позитивно, по братерськи настроєних неординарних людей, купа народу в у вишиванках або навіть у цілих національних строях. Етнічний, патріотичний дух всюди витав у повітрі.
«Кому вниз». В суботу був їхній півторагодинний виступ. Серед маси людей, які так само, як і я, страшенно закохані в їхню музику й знають напам`ять слова всіх їхніх пісень. Під зоряним небом і майже повним місяцем. Велична скеля-камінь, освітлена прожекторами, на вершині котрої майоріє величезний синьо-жовтий прапор, кам`яні козацькі могили-хрести у її підніжжя… Прекрасна, життєствердна, велична музика, що просто єднається з нами і з цим неймовірно енергетичним і сакральним місцем, де ми всі перебували. Розуміння значимості й завершеності всього, що зі мною відбувається. Колосальне відчуття гордості, належності себе до нащадків тих воїнів, що лежать там, на горі й, вірю, чують, відчувають всіх нас.



Потім була весела безсонна ніч у величезному наметовому містечку, чотирьохгодинний сон обезсиленої від насиченої доби людини, тобто мене, й неділя.
Я став о дев`ятій, купив собі мінеральної води, яка здалась у цей ранок для мене рятівним життєдайним джерелом, й пішов дивитись на монастир. Мої ще спали, тому компанію мені склав лише фотоапарат. Я з сумом дивився на годинник, і розумів, що через годину-дві мені треба їхати. Клята робота, кляті обставини! Мені мало однієї доби! Ми й так приїхали вже на другий день фесту, а тут вже в сьомій вечора в неділю (!!!) треба бути вже в офісі!
Я зібрав речі, ми поснідали, прогулялися територією фестивалю, випили холодного пива і я повалив у село на автобус…

Дорога була знов нудною і втомливою, у переповненому, мов банка шпротів, автобусі та задушливій електричці.
Львів мене зустрів спекою й нудьгою, двогодинним візитом на роботу, вечірнім холодом і дибільним концертом для малоліток у парку Культури, на котрому я був певно 30 секунд… А в Підкамені в цей час, мабуть, готується до виступу «Гуцул Каліпсо»… Отакої!…


@музыка: Перкалаба, Гуцул каліпсо, Пропала Грамота, Кому Вниз, Замкова Тінь, ТіК

@настроение: Ого-го!!!

02:36 

Львів і дощ

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...


Асоціативність. Візитною карткою Львова, його особливістю, є дощ. Тут його завжди багато. Хто не погуляв дощовим Львовом, той, від`їжджаючи, так і не відчув його істинного настрою.

Я важко переношу затяжні набридливі дощі довжиною у кілька днів чи тиждень. Але я дуже люблю свій Львів. Люблю без патетики туристичних путівників і красномовних реплік міських мужів. Я просто люблю його своєю особливою, власною, тихою любов`ю. Моя маленька батьківщина просто не дає мені жодного шансу полюбити якесь місто більше. Тому я зараз йду, накрившись парасолею, під теплим проливним львівським дощем.
Львівські кав`ярні. В народі часто – кнайпи. Сиджу в одній з них і врешті розумію нашу місцеву, таку справжню, непідкупну до них любов. По іншому не можна. В місті, так часто скропленому слізьми небес, не можуть не любити кнайпи. Маленькі затишні закуточки з якоюсь родинною атмосферою, наповнені тихим гомоном відвідувачів, оберемком найрізноманітніших ароматів й приємною музикою. Так, їх залишилось мало, але все ж залишились.

Цукерня. Тихо звучить музика. Такі ж, як і я, втікачі від дощу. Всім хочеться затишку й ми знаходимо його в таких місцях хоч на декілька десятків хвилин… В мене зараз нежить, тому доводиться сповна відчути стан довколишньої атмосфери…

Жасмин у зеленому чаї якийсь особливий, не такий, як завжди. Віддає чимось іншим, але приємно. Він справді зігріває мою просочену вологою душу.
Вікно біля мене прочинене, отже до мене без перешкод долинають звуки вулиці. Стукіт і шум безлічі дощових крапель, що зустріли на своєму шляху перешкоду, шурхіт автомобільних коліс на полотні мокрого й блискучого асфальту.

Надворі парить. Переді мною панно з мокрих фасадів й дахів старих будівель; поодиноких антен, з котрих струмочками скапує вода; коминів різної ширини й довжини зі старої, почорнілої від часу, червоної австрійської цегли; мокрі квіти всіляких кольорів і відтінків у подовгастих віконних вазонах, що не встигли позгортати пелюсток; поодинокі постаті, відділені від мене невеликою шириною вулиці й склом своїх старих і сучасних вікон.

Постійність, наполегливість дощу. Він й не збирається минати. Я вийду звідси та знову буду ховатись під парасолю аж до наступного прихистку. Мушу миритися з ним, бо навіть цей нестерпний затяжний дощ має шарм у цьому благородному місті, котре його байдужі й заклопотані жителі так ревно не хочуть помічати.

@музыка: Звукова доріжка до фільму "Амелі"

02:26 

Цитата №2 і №3

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...


«… Многие мои друзья совершают одну ошибку. Они женятся на ярких красивых, работающих женщинах. Потом запирают их дома с детьми, говоря, что работать им не нужно. Жена постепенно превращается в курицу, а он заводит себе яркую, работающую любовницу…»

«… Выходит, из-за того, что информация стала доступной, разум человека стал менее вместительным? Изобилие приводит к тому, что интересов становится меньше. Посмотрите на абсолютную дикость того, что происходит. Кто ходит на выставки в оперу, в театр? Это в основном бабы. Мужикам все равно, какие обои или занавески выберут их жены. Обратите внимание, что все дома у нас женские. Мужик бежит из дома в пивную, поскольку не может переносить этих рюшечек и подушечек. Другой вопрос, почему мужчина не скажет, что ему это не нравится?
То же самое происходит в культуре. Мужчина, идя с женщиной на выставку, зачастую думает о том, как он после этого пойдет пить пиво с друзьями. Если культура станет территорией женщины, то прости-прощай, духовная жизнь. Я с большим уважением отношусь к женщинам, но у нас все-таки мозги «в цветочек», абстракции – это мир мужчин. Это страшновато…»

(Там же...)

@музыка: Era

02:05 

Цитата №1

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...


«… человек одинок в душе. Такого «меня», каким я есть на самом деле, никто не знает. Сколько людей оказывается перед пропастью, осознав это. Со временем, конечно, многое забывается и мы начинаем находить в этом положительные стороны. Потом до нас доходит мысль о том, что все вокруг чувствуют то же самое. У каждого внутри живет маленький ребенок, которому больно и страшно. Кризис середины жизни – это кризис взросления…»

(Дуня Смірнова, сценарист, режисер)

@музыка: Bon Jovi - you want to make a memory

ПАФОС

главная