• ↓
  • ↑
  • ⇑
 
10:37 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Сьогодні зранку сестра мені розповідала видуману нею історію про Дівчинку-Квітку, показуючи малюнок, намальований нею. На ньому була зображена маленька дівчинка з головою квітки, в рожевому платтячку та синіх босоніжках.

За її словами, ця квіточка ходить по хатах, де живуть дітки, але тільки коли вони вже сплять. Тому ніхто її не бачить. Лише міфічний Комарогам, що живе разом з нею на Місяці, проте на протилежному його ріжку.

Коли настає ніч, вона гуляє по кімнатах, тихенько підкрадається до дитячих ліжечок і кладе під подушку подарунки. Мені вона цієї ночі покладе новий гарний телефон. Потім вона ще довго бавиться з іграшками котрі залишаються спати у темних кімнатах, в великих і малих картонних коробках, іграшкових возиках та ліжечках. Кроки дівчини-квіточки майже нікому не чутні, лише павукам, що просинаються від її тихеньких кроків у своїх павутинних гамаках, сплетених по кутках кімнати і в особливо темному й моторошному місці – за канапою, де спить тато.

А коли ніч закінчується, квіточка вирушає в небо крутити Землю. Так-так, Земля кругла і її хтось повинен крутити, щоб Сонечко ставало у вікні братикової кімнати, рухалось по небу над сусідською хатою й ховалось за висотні будинки у вікні кімнати бабусиної… За цю справу береться саме Дівчина-квіточка. Звідки в неї стільки сили, спитаєте ви? Так їй же в цій справі допомагає Бозя і Святий Миколай. Все просто.



Шкода, що я – не мультиплікатор. Мені хотілось ним стати, коли я слухав ту історію й дивився малюнок сестри. Хотілось відсканувати ту Дівчину-квіточку й дати їй хоч анімаційне життя.


03:13 

Незавершеність

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Зараз лягатиму спати. Хоч організм давно цього вимагає, проте розум не пускає. Змучилися очі. Але відчуття незавершеності сильніше і за рефлекс, що мимовільно намагається накрити очі повіками, і за фізичну втому. Для мене майже все мусить мати початок і кінець. Справу почав, справу закінчив. І крапка.
Коли приходжу майже щодня додому пізно ввечері, часу і сил на починання, роблення і закінчення якихось справ просто немає.
Як хочеться віддатись емоціям і малювати до пізньої ночі… Обкластися старими фарбами і пензлями, склянками з водою, великими й зовсім крихітними шматками паперу і… То нічого, що я не художник, що в мене немає навиків та особливого до того таланту. Якщо хочеться, мені не ладен заборонити ніхто, хіба я собі сам. І так стається саме сьогодні, бо я – як витиснутий лимон, апельсин, грейпфрут… Цікаво, чи можна передати візуальними способами аромат грейпфрута?


@музыка: Trance

19:57 

2:30

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...


За вікнами справжній ураган. Мені не спиться. Пів на третю ночі. Натер праве око. Звучить Росава, ще зовсім юна, зразка 2001 року, котрій підіграє гурт «Йогурт». Пора вже спати.



Чи зможу я коли-небудь забути той номер? В голові мимовільно прокрутилась знайома комбінація 11-ти цифр. Ритмічно, по одній цифрі. Їх вже немає в моїй записній книжці, але одна прикрість… Вони намертво засіли в моїй голові.

@музыка: Росава

19:28 

ФОТО

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...


Стів МакКаррі. Афганська дівчинка. Табір афганських біженців Насір Баг поблизу Пешавара. 1984 рік.

Скільки всього вожна виразити без слів... Лише один погляд, одне зображення, візуальний спалах... Без ефектів, позерства і нашарувань... Просто життя, але так, як його відчуває художник...

читать дальше

@музыка: Джаз

03:25 

Генеральна репетиція

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...


Чи можуть люди танцювати й співати посеред вулиць, не соромлячись нікого і нічого? Чи можуть проявляти почуття один до одного, як у старому кіно? Чи можуть радіти життю й забути про час? А, перехопивши подих, слідкувати за найменшою зміною відтінків міських фасадів, освітлених сонцем, що плавно заходить? А як щодо розглядати перші відблиски найяскравіших зірок з приходом тільки натяку на сутінки? А можливо на одній маленькій площі почути посеред зими відразу трьох співаків з електрогітарою, баяном та дзвінкою дарбукою, котрі, причому, зовсім не заважають одне одному?
Так, все це можливо. Особливо, коли в твоє й моє місто приходить весна. Або тільки її генеральна репетиція.

@музыка: Народна

02:41 

ЗІ СВЯТОМ ВСІХ!!!

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Ні, ви собі не думайте, мені не чуждо нічо людське, тому вітаю усіх!
Кохайте й будьте коханими.
Хай все у вас складеться!
Любові вам всім цілий безмежний мішок!
Весна вже не за горами...



@музыка: Evanescence - The Open Door

URL
15:15 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Раніше я ніколи не заходив у двір монастиря Редемтористів, та сьогодні вже пройшовши їхню браму, свідомо розвернувся та пішов туди. Двір як двір, ніби нічого особливого. Але я тут вперше. І особливе завжди можна побачити. Подвір`я гарно прибране, кілька припаркованих автомобілів. Темно. Освітлюють його лише вікна монастиря. Здається, ніби попереду тупик. Але це не так, бо пройшовши аж за кут будинку, я помічаю крутий кількаметровий схил, акуратно викладений тротуарною плиткою. Він починається відразу від стіни, я йду попри неї по решітках каналізаційного зливу й переді мною виникають сходи. Вони металеві й добротно приварені до стіни. Вони ведуть на подвір`я, оповите темрявою, що знаходиться ніби вгорі від двору монастиря. Я можу розгледіти тільки гойдалку зовсім недалеко і все.
Цим подвір`ям мабуть можна вийти на вулицю, де зовсім нещодавно я ввечері слухав тишу…



Я зрозумів, що люди більшість свого життя пересуваються знайомими маршрутами, ніби по течії річки або звивистими трамвайними коліями. Цей рух проходить від точки А до точки Б. Неухильний, спрямований, порушується тільки магазинами й кафе, і то в пориві бажання. Вони ніби бояться звернути з дороги, збитися з координат. Скільки всього залишається непоміченим… Маленькі америки чекають на маленьких колумбів, що їх для себе, лише для себе відкриють…



Колись в одному з дворів будинків на площі Ринок я випадково натрапив на іржавий циферблат від старого годинника, діаметром десь півтора-два метра напевне. Він був просто спертий до стіни. А колись він показував час на одній з львівських веж.
Через декілька років я побачив його на декорованій стіні кафе у Пороховій вежі.

@музыка: Trance

14:29 

12

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
«…Не следует искать здесь правду быта, попытайтесь ощутить здесь истину бытия…»
«…Закон превыше всего, но как быть, когда милосердие оказывается выше закона?…»

/Б. Тосья/




@музыка: Музика з фільму "12"

02:40 

Неділя

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
I
Є у Львові цікава вулиця під назвою Каліча гора. Вона невелика, знаходиться недалеко від цитаделі, має дуже похилий і звивистий характер. Я був там лише двічі. Й другий раз припав на цю неділю. Несподівано для себе, вже повертаючись назад, я надибав там закинутий одноповерховий будинок зі стріхою. Я заглянув усередину через розбите вікно й прочитав на стіні вислів, написаний помадою, котрий вже чув десятки раз.
«Ніхто не вартий твоїх сліз, а той, хто вартий, не дозволить тобі їх пролити…»



Я помалу ходив по тих залишках кімнат, через віконні пройми ззовні лилося яскраве світло. Під ногами цегла, сміття й бите скло. Переповнювало дивне відчуття. В голові крутилося слово «після»... Але чому?... Так! Саме так! Я – вже після, я ніби за дзеркалом, за порогом відкритих, а точніше виламаних дверей. А по той бік – минуле, де було життя, яке згасло. Залишилися лише пустка та руїни. Після…


II
Домініканський костел – один з найвеличніших соборів Львова. Його проектантом був геніальний військовий інженер Ян де Вітте, в Україні ще відомий вражаючим тернопільським ставом. В неділю тут проходив фестиваль «Велика коляда», який зібрав академічні та аматорські хори та вертепи з цілої України. Всього за декілька хвилин перед початком дійства собор наповнився людьми в прямому значенні цього сова. Всі його двері й задвірки розчинились, люди змогли дістатись у найдальші закуточки, а старими вузесенькими темними гвинтовими сходами – на найвищий ярус балконів, на висоту 25 метрів, звідки відкривалась просто неперевершена картина внизу. Хори один за одним виконували духовні твори й колядки, а там, наверху було чутно кожне слово, кожну нотку й все зливалось в єдину гармонію. Одна за одною минали години, у великих вікнах храму на фоні скульптур вже заходило сонце, а я все бродив по ярусах, нішах і закутках й слухав той божественний спів унизу, пробрався до ніші храмового хору, що знаходиться просто над входом. Там разом з оператором телебачення я спостерігав, як за півметра від мене заходять та готуються хори, тихо беруть ноту, й розпочинають співати. В колоритних українських строях. В їхніх очах велике піднесення, воно легко передається мені, тому не можу ніяк покинути це приміщення.
Концерт закінчується, люди помалу спускаються донизу, виходять надвір, світло в храмі поступово гасне. Але ніхто не розходиться, ціла юрба стоїть надворі й колядує. Церковні доглядачі варять глінтвейн й роздають разом з пряниками всім бажаючим. Чути «Христос народився! Славімо його!» І це 3 лютого… Таке можливе лише тут. Відчуваємо себе вдома. І це відчуття таке явне і сильне, що хтось ніби тобі це говорить зараз на вухо, правда без слів. Ми збираємося навколо палаючого сіна й колядуємо разом з хорами, котрі співають в кілька голосів, хтось грає на різних народних дудках, на дримбі й навіть на трембіті.

/Тут заховані ще фото.../

читать дальше


III
Бардівська пісня своєрідна й має свої особливості. Тут є ніби інтимність, камерність, вона дуже душевна, щира. Найчастіше виконується людиною під гітару й пишеться автором тільки під один цей інструмент. В тому певна романтика й не кожен, мабуть, таке сприймає. От і ми в цю неділю ще й встигли потрапити на один з таких молодіжних бардівських вечорів. В приміщенні одної з організацій зібралось невелика купка молоді. Всі сиділи півколом, а в центрі автори виконували свої пісні, а також грали всім відомі твори різних груп. На підлозі перед ними горів цілий оберемок свічок і лампадок. Люди слухали, гуртом підспівували відомі їм речі, їли різне печиво й пили чай. Ніби як у когось на квартирі.
От якраз в цьому суть. Життєвий простір такої творчості – то ось такі невеликі приміщення й квартири, трава й поліна навколо вогнища в наметових містечках і походах, полонини на гірських височинах й дикі узбережжя морів. А також тепла компанія. Часто незнайомих, проте все одно близьких людей.

@музыка: Coldplay, Dazzle Dreams, Queen, Beto Vazquez Infinity

12:19 

Білєтікі

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Відсьогодні у львівських трамваях кондуктори перетворидися на звичайних продавців оцих пресловутих квиточків, котрі тепер можна в них купувати цілими пачками, як в старі радянські часи й обов'язково дирявити в компостерах, що якось несподівано й непомітно знову реанімувалися в наших трамвайчиках. Тепер салони наповнилися фразами типу "Закомпастуйте мені, будь-ласка, талончик", "Ага, іще мені теж", й взагалі немислимими - "Дайте десять студентських!". Вдумайтесь в останню репліку. Десять студентських! Я вчора зранку і ввечері їхав зайцем, тому ця фраза йде в протиріччя зі всіма моїми уявленнями про логіку й звичну природу речей.
Але це ще не все. Не встигли ми купити й прокомпастувати ті квиточки, як відразу до нас тикає посвідченням контролер! Він ретельно перевіряв на справжність білєтікі й обов'язково пересвідчувався, чи вони мають характерний дзюрковий малюнок. Склалось враження, що то його був перший досвід "контролерства", бо в одної симпатичної дівчИни він перевірив квиточок аж 3 рази...

@музыка: Мандри

10:10 

Як завжди цитата з книжки, яку читаю...

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...


«…Можна зрештою сказати, що світ приходить до дитини. Народитися – це одержати в подарунок увесь світ із сонцем удень, з місяцем та зорями на синьому небі ввечері; з морем, яке набігає на берег, з лісами, такими густими, що вони й самі не знають усіх своїх таємниць, з дивовижними тваринами, що бродять по горах та долах. Бо світ ніколи не постаріє і не посивіє. Це ви старієте й сивієте. Доки народжуватимуться діти, світ буде таким же новісіньким, як на сьомий день, коли Бог спочивав після його створення…»
/Юстейн Ґордер/
/У дзеркалі, у загадці/


@музыка: Bjork - Homogenic

10:06 

З девізів

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...


Завжди ми придумаємо собі якісь девізи, якими керуємось в якийсь період свого життя. Чи позичаємо їх у когось. Не те що би ми не можемо створити щось своє. А справа в тому, що навколо нас, як не дивно, багато мудрих людей, котрі або вже повмирали й полишали свої записи (як ми зараз лишаємо свої), або глаголять різні життєві мудрості просто серед нас. Лише треба виділити то зерно, прочитати десь, почути.
От зараз я живу думкою, що все найпрекрасніше мене чекає попереду. Тобто до світлого майбутнього йдемо, товаріщі! А якщо серйозно, то годую себе думкою, що для мене приготовано ще безліч гарних моментів, багато хорошого, веселого та світлого.
До цього мене якось випадково надихнула панянка  ((((Corpse_Bride)))), за що їй дяка.


@музыка: Bon Jovi - Bed of roses

11:48 

lock Доступ к записи ограничен

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

URL
03:03 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Кілька хвилин тому у нас закінчилась гроза. Така справжня, з громом, блискавками і потужними поривами вітру. Мдя, але ж січень-місяць надворі!...
Та я раптово відчув затишок. В голові промайнула думка типу "...як добре, що я зараз у теплій оселі, в мене є дах над головою, я вдягнутий і ситий. А хтось зараз бідує і бомжує..."

@музыка: Дощ

@настроение: Сонне

04:11 

ВИДЕЛКА - Культурний портал

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...


02:43 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...


«Кохання не одягається у шати. Воно не доповнене застібками чи блискітками. Кохати – це радше зневажити на власному тілі маскувальний халат. Пожбурити його у куток і забути. Кохання далеку від чаду ароматичних кадильниць на сексуальних узлиттях. Вочевидь, це індивідуальна отрута, що здатна випалити рештки нашого розуму. Кохання – це синдром нав`язливого стану. Не чекайте об`єктивності від залюблених. Поклоніння надцінному об`єктові сильніше від патріотизму чи порахунків із патогенними факторами, бо людське є теплішим від крижанізму абстракції.
Любов є лише відбитком життя. Вона ошляхетнює чи робить звіром, бо суто романтичною казочкою можна вважати твердження про особливу перероджувальницьку місію кохання, яка перетворює хама на пана, а жебрака на героя.
Жодної новотворчої місії, ніяких ініціацій та реінкарнацій. Жодних ілюзій! Кохання – це містична крапля, що містить наше дзеркальне відображення. Отже, потенційно запрограмовані на самопожертву будуть любити до межі (чи за межею)самознищення. Нарциси шукатимуть у коханих очах навпроти лише модифікації власного портрету, а дріб`язково-стандартні особини зможуть розраховувати лише на порції стандартного дріб`язку, адже на більше не заслуговують…»

(Степан Процюк
«Тотем»)


@музыка: Coldplay

02:38 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Горби й низини, спуски і підйоми – це моя стихія. Як і вузенькі вулиці, круті повороти та різкі зміни навколишнього ландшафту. І в тому немає нічого дивного, бо ж я народився й живу такому місті, котре може мені це все подарувати. Це ніби жити серед театральних декорацій, тільки великих і вже давно обжитих десятками поколінь людей.
От уявімо собі звичайний зимовий вечір буднього дня. Центр міста знаходиться в низині, котра дуже загазована, тому там завжди взимку обмаль снігу. Настає шоста година, закінчується звичний робочий день в більшості людей. Вогні вивісок, яскраво освітлені вітрини магазинів, сліпучі проблиски фар безлічі машин, котрими переповнена вул. Франка – одна з найзавантаженіших вулиць міста. Їх безперервний потік, протяжний безкінечний шум просто поглинає, не дає забути про себе, розслабитись хоч на хвилину. Від цього неможливо абстрагуватись, життєво необхідним повітрям стає суміш різноманітних продуктів згоряння агрегатів авто.
Але вартує лише різко піднятись вгору бічною вулицею і за метрів 150 опиняєшся зовсім в іншій реальності, а саме на паралельній вулиці Кирила і Мефодія. Вона знаходиться на десятки метрів вище над рівнем моря і за її щільною забудовою у вигляді ошатних австрійських будинків зовсім не чути гул вулиць, а н а тротуарах крім мене майже зовсім нікого немає.
Я лише помаленьку йшов, забув зовсім про час, роздивлявся усе навколо, вглядався у темінь внутрішніх дворів обабіч свого нехитрого шляху і слухав тишину. Ця тиша не така, як та, що вдома на самоті, вона якась всепоглинаюча, в ній хочеться купатись, накриватись, ніби ковдрою вночі в холод, просто жити нею і все. Звуки вулиць там, внизу були набридливо зацикленими, від них такі ж нестерпні думки, перемішані з уривками почутих по радіо пісень у ранішній маршрутці. А тут, вище немає нічого лишнього, тільки заколисуюча тиша й абстрагування від часу, тимчасове абстрагування…



Я люблю горбисті ландшафти. Як я вже казав, це моя стихія. Чим територія горбистіша, тим стрімкіше там міняється навколишній простір і тим більш неможливим стає побудувати на ній довгі й затяжні широкі вулиці-магістралі, тривала піша подорож по котрих стає пригодою якогось окремо взятого дня. Вони стомлюють і перенапружують мозок. У Львові я спокійно ставлюсь лише до двох таких - названих на честь великого князя й княгині.
Я люблю піднятись на якийсь із міських горбів й дивитись на вид, що мені розкривається. Високий замок, Знесіння, Цитадель, Святоюрська гора й студентське містечко Політехніки у Львові, Володимирська гора, Андріївський узвіз, Маріїнський парк у Києві, та просто дахи розсипу міських будинків. Підняття і спуск не забирає багато сил і часу, але коли ти там, то стаєш частинкою величі. Все ж просто. Осягнення навіть безкінечно мізерних в порівнянні з Космосом величин приносять нам всім радість. Це як довгоочікувана вода для нашої спраглої просторової уяви.

@музыка: Coldplay, Enya

18:47 

ПУБЛІЧНИЙ ПОСТ

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...


Ну що ж, любі малята, облишаю закриті негативні пости в старому році й сподіваюся не робити це в наступному.
От і настало 31 грудня. Отож дружно настроюємось на позитив, зриваймо зі стін старі календарі (в кого є) й починаймо світитись всіма тими добрими накопиченими флюїдами як новорічна ілюмінація! Попереду свята, тому здало би ся подарувати собі коханим, а також ближнім своїм вельми добру частинку казки.

Всіх чекаю тут і в наступному році, із приємністю читатиму ваші коментарі. Тим більше, що 4 січня моєму щоденнику виповнюється рочок, а це вже яка не яка кругленька дата і немалий термін для такого абовтуса, як я!

З НАСТУПАЮЧИМ!

@музыка: ТіК - ЛітераDура

18:44 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Проходячи біля цистерни з живою рибою біля базару бачив цікаве видиво. На машині стояла перевернута табуретка з купою примерзлих до неї бурульок. А з огляду на те, що ця «мебля» стояла вверх дном, вони стирчали, як сталагміти, кінчиками вгору.
Надворі мороз. Люблю таке.

@музыка: DJ Tonika

18:42 

lock Доступ к записи ограничен

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

URL

ПАФОС

главная