• ↓
  • ↑
  • ⇑
 
01:09 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Я відчуваю себе роботом. Завтра третій день, як я працюю в 2 зміну, стаючи вранці пізно і приходячи додому так само пізно, але вже ввечері. Є лише кілька вечірніх годин, що дуже швидко перетікають у сон.
Але цей робот так багато має зробити і встигнути. Щоб хоч якось це впорядкувати в своїй хаотичні й голові, я завів собі органайзер Sunbird, який тепер розривається від найрізноманітніших справ, що покірно чекають свого часу.
Я не брав фотокамери вже рівно тиждень, а гуляв у її товаристві вулицями Львова вже взагалі не пам`ятаю коли. Нематеріальні фотознімки у вигляді нуликів і одиничок нестерпним чеканням ждуть свого друкованого паперового втілення, а за цей час численними ночами мені сняться кадри, фантастичні просто кадри, яких зараз я не бачу в реальності. Вони пропливають перед моєю сплячою свідомістю, я тільки встигаю їх фіксувати, а все моє нутро в той момент вібрує цілим мурашником, і мені перехоплює дух. Відчуття візуальні та внутрішні, настрій тих снів - все це настільки сильне, що я і зараз все чітко пам`ятаю. Цікаво, вони мені якось перестрінуться, ці моменти, в явному житті?...


@музыка: Dead Can Dance - Toward The Within

17:53 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Мій улюблений день – субота. Тому, що в інші дні Львів дуже шумний. А я люблю, коли в моєму місті спокійно і тихо.
Зараз саме субота, середина липня й погода хрестоматійно літня. Я знову працюю, але все одно виходжу на обід і гуляю кварталами між початком Зеленої і Личаківської.
Тільки в цей день, особливо в обідній і пообідній час, вулиці практично пусті, лише інколи авто проїжджають і проходять раз по раз люди. Не можна сказати, що зовсім тихо, але спекотне сонце, відсутність навали транспорту і людей створює такий контраст з, наприклад, вчорашнім днем, що ця тиша просто огортаюча. Вона поїдає мене разом з вулицями, якими я прямую і ми підпорядковуємося їй з радістю.
Проходячи ось такими вуличками добре ніби випадково заглядати у прочинені вікна перших поверхів кам’яниць. Можна почути та відчути багато цікавого. Більше відчути. І тому мені це так подобається. Музика Нори Джонс, невелика сварка пенсіонерів, спів блакитних папужок на підвіконнику, тихі розмови, впізнавані звуки державного радіо, а ще запахи, запахи…
Вікна будинків посилають мені сонячних зайців, кругом панує полудень і жорсткі тіні. Шкарлупа стін тепла, а то й доволі прогріта. Та із заглиблень внутрішніх двориків, відкритих вікон квартир віє нутром прохолоди, сирої та цвілої. Тому витає особливий дух, в якому змішано все: запах майже готової гарячої їжі, старих меблів і гардин, потрісканих віконних рам і старої штукатурки, вологої землі внутрішніх дворів і бетону під’їздів, а ще життя купи поколінь людей, що протікали, наче ріка ззовні та всередині цих споруд.


@музыка: Dead Can Dance, Dream Theater, Massive Attack

02:27 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Місто Тернопіль спонукає до спокою. Тут життя дуже розмірене й здається неповоротким. Особливо для жителів великих міст. Або представників трошки більших міст, таких як я. У нас у Львові навіть можна почути про тернопільчан, що вони за натурою трохи заторможені. Це не говориться з поганим підтекстом, а скоріш як констатація факту, тобто заклик до сприймання їх такими, як вони є.
Ми сиділи на березі Тернопільського озера, на штучному острівці округлої форми, на який потрапляєш через невеличкий, якийсь бутафорський, наче казковий місток. По периметру берега блакитні лавки, на котрих можна сидіти годинами, не помічаючи зовсім часу, й дивитися на плесо справді величного ставу, що чомусь в мене асоціюється з якоюсь морською бухтою. Перед очима циклічно туди-сюди пропливав пароплав, катери і яхта з вітрилами, а вдалині люди займалися віндсерфінгом. Невеликі хвилі омивали берег біля наших ніг й це нагадувало медитацію.Було мальовничо й тихо. Ми б могли так сидіти тут цілий день, але перемістилися на пароплав.
Тепер з палуби пароплава місце нашої недавньої дислокації здавалось зовсім маленьким, але коли ми його пропливали - безпосередньо близьким. Ми помінялись місцями.
Незважаючи на обставини ми все ж зустрілись. Ми не бачились три роки і я був страшенно радий зустрічі. Мені здається, ніби вона - маленький ангел, що живе серед нас. Можливо інколи їй цей образ добряче набридає, але вона така. Нагадую, в моєму серці багато усмішок. Сіно в парку "Топільче" чекало саме на те, щоб хтось розмістився на ньому для душевної розмови. А мій стомлений товариш навіть годинку поспав, попри погляди трохи здивованих тернопільчан...
Мені здається, я б сюди приїжджав на день, сонячний літній день у пошуках спокою. Для того, щоб не долати великі відстані, зовсім не користуватися громадським транспортом та не долати великі відстані.
Коли приїжджаєш у Тернопіль, то неодмінно непомітно для себе переймаєш його натрій. І це добре.


@музыка: Aly and Fila - Future Sound Of Egypt

23:28 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
В понеділок Львовом пронісся великий ураган. Водяні ріки текли вулицями, а вітер був такий, що дерева, не витримуючи колосального його натиску, ламалися, мов сірники. Одна людина загинула від залізного люка, котрий підніс у повітря вітер, ніби то був звичайний шматок картону...
...
Повертаючись ввечері додому, пішов пішки через центральну частину міста. Величезні калюжі води, купи сміття та гілля, відірвані з будинків чималі шматки покрівлі, що висять над головою, обірвані дроти, зруйновані літні майданчики кафе, поляглі на тротуари десятки і сотні дерев.
Руйнування, що навіює сум у найчистішому, найконцентрованішому його виді.

Там, на заході зараз грандіозної краси небо. Цієї візії не передати словами і не зафіксувати на фотокамеру ніяк, бо ця його грандіозність виходить за рамки мого зору, мого вербального запасу описовості, за рамки всього, на що взагалі здатен мій розум. Такий захід сонця може бути тільки після сильної бурі, це співжиття в одній проекції холодних та гарячих відтінків, тиші та віддалених на десятки кілометрів відголосків грому.
Не уявляю, як було страшно тим, хто опинився під час бурі на вулиці й не встиг заховатися. Стихія наводить жах, бо ми перед нею безсильні, а відчуваємо себе тут господарями.
Але зараз вечір, все вже давно позаду й небо переді мною настільки прекрасне, наскільки лише можна уявити простій людині всю величність природи й нашу перед нею жалюгідність.

Небо поволі вгасає. Мене обвіває свіжий прохолодний вітер. Будівля спортінтернату залишилась взагалі без покрівлі. Натомість - чорнота голих горищ, підперезана скелетом дерев`яних крокв. По дорозі зустрічаю самотній трамвайний вагон номер 3, залишений на колії знеструмленого маршруту напризволяще. Двері одчинені й всередині чергують двоє працівників депо. Так ці всі трамваї стоятимуть у різних куточках Львова наступних три дні.

Починає сутеніти. На півдні розляглись підсвічені сивим заревом горизонту такі ж сиві фортеці хмар. Саме такі потім збираються у грозу. Ці вражаючі утворення тягнуться довжелезною смугою і в мене ілюзія, ніби переді мною гірський хребет, вкритий льодовиком. Велика маса парів води в моїй уяві рівнозначна кам`яній породі та багатолітньому льоду. А наше маленьке місто розташувалось в долині тих величних гір.


@музыка: Era - Haberna

02:59 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Площа Ринок. Пахне свіжим деревом. Піді мною поміст майбутнього літнього кафе, збитий з новеньких дошок. Коли лежиш на спині й твій погляд мимовільно спрямований вгору, то небо здається глибшимм. Зараз воно зрошене лише лініями перистих хмар. Вгорі літають ластівки, описуючи зграбні дуги. Високо-високо, а для мене глибоко-глибоко. Бо саме зараз мені здається, що я підніму руку та зможу до нього доторкнутись. Відстані стали близькими й відчутними настільки, що здається як я би зараз полетів, то точно би розрахував, через скільки часових відрізків я доберусь он до тої хмарки і наздожену ось цю ластівочку. Й буду разом з нею описувати такі ж вправні кола й дуги.
Ми неодмінно літали б високо. Щоб люди знали що буде гарна погода.


@музыка: АтмАсфера - ...Forgotten Love

22:45 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Цитата з російського кінофільму:
"Что меня ждет впереди? Элитный институт, практика за границей, дорогие машины, шикарные женщины и... больше ничего. А вас, ребята? Вас ждет все остальное..."


@музыка: Рок-екзистенція-1997

01:40 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Сьогодні читав сестрі декілька народних казок. З книги, виданої 1992 року у видавництві "Веселка" і того ж року подарованої мені на День народження. В ній зібрані казки, записані багатьма фольклористами і знатними українськими письмениками, зокрема І. Франком, П. Чубинським, М. Котляревським та іншими.
Одна з них, дуже коротенька, проте особливо, як на мене, колоритна наведена нижче. Вона складається фактично з одного абзацу.

Отже.
Українська народна казка
"Вовк і баба"

Одного разу баба вигнала телята в город пасти. Телята пасуться у однім кінці города, а баба у другім кінці копає барабулю. Але прийшов з ліса вовк і як уздрів тоті телята та й закрадається до них з-за плота і хоче взяти теля. Але баба якось то уздріла та й зачала кричати. Вовк видить, що уже не гаразд узяти телята, й каже: "Пек тобі, бабо! Через твої телята не гаразд си у город подивити!"
Та й пішов.

@музыка: Шешори-2005

10:20 

Вирване з контексту

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Фраза з побаченої вчора мною вистави Чернівецького театру "Солодка Даруся"

"Ревність, як і смерть, має тяжку руку..."

Якось враз відчув її сенс, моментально все осмислилось в голові.
Як добре, коли ні тебе, ні твого партнера не пиляють оці тупі безглузді ревнощі.
Бо вони як вода, що точать той пресловутий камінь.
Або ложка дьогту в меді наскрізь.
Чи полин, що робить воду гіркою повсюдно.
Вони здатні буквально отруїти життя обом.
Я розумію, що всі ревнують і що це нормально в принципі, хіба що тобі хтось байдужий так, що тобі на все наплювати. Але це ж не має нічого спільного з постійним страхом бути покинутим, зрадженим, обманутим...
Мені здається, великі ревнивці і ревнивиці - дуже закомплексовані люди, позбавлені довіри і впевненості в собі.
Чи я помиляюся?


@музыка: Димна Суміш - В країні ілюзій

01:28 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Як відомо, у практиці не одного народу було викликати різними засобами дощ. Архаїчні люди без жодних сумнівів у серці вимолювали природу дати їм бажану вологу, яка мала оросити майже висохлі, спраглі поля. Для цього приносилися жертви, шамани й волхви спеціально для того входили в транс, і результат часто був, на радість прохачів, позитивним.
Але також не секрет, що наш Львів славиться своїми дощами, що випадають тут безмірно багато.
...
Колись на нашій вулиці жив покійний вже сусід, якого всі називали Боксом. Трагікомічно те, що це прізвисько він здобув на честь свого пса, німецької вівчарки на кличку Бокс. Чому псове ймення плавно перейшло на хазяїна, історія замовчує. Проте це мало такий парадоксальний ефект, що ні я, ні мої рідні вже тепер не можуть, хоч убий, згадати його справжнього імені та прізвища.
Я запам`ятав його, як вже досить літнього чоловіка, котрий мав густі вуса та сиве волосся й спілкувався переважно російською. Найбільшою пристрастю Бокса був його старенький Москвич яскраво-жовтого кольору, за котрим він постійно доглядав, мов за малою дитиною. Правду кажуть жінки, що дорослий чоловік від дитини відрізняється лише вартістю іграшок. Але я не про це.
Коли наставала тепла пора, ми, будучи дітьми, звичайно ж проводили більшість часу на вулиці й загнати нас додому було тяжко. Особливо, коли наставали літні канікули.
Проте бул одне але. Дощ. Так саме цей набридливий львівський дощ, котрий не давав нам влітку вдосталь розгулятися.
Так от, ми дуже швидко помітили одну цікаву закономірність. Коли посеред погожого сонячного дня Бокс виганяв свою машину на наш майданчик і починав її мити, згодом обов`язково погода псувалася і занаджувався дощ! Так було завждию коли він мив свого жовтогарячого Москвича!
Одного разу наше дитяче терпіння не витримало і ми вирішили зробити йому якусь капость. Як тільки наш сусід добре вимив шлангом машину і виглянцувв її потім до блиску, а згодом зайшов у дім, ми набрали в жмені піску й закидали ним всього Москвича.
Так ми вирішили відімстити за викликаний ним такий небажаний тоді дощ. Ще й досі не можу забути, як він потім довго ганявся за нами з величезною палкою...


@музыка: Evanescence - The Open Door

02:26 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Я - на задньому сидінні автомобіля. За привідкритим склом нічні вулиці, що разом зі свіжим повітрям обвівають мою уяву.
В салоні звучить U2, запис концерту в Мілані на стадіоні Сан Сіро...
Це один з тих нечастих випадків, коли їзда в машині плюс музичний супровід повністю доповнюють одне одного.
Я розглядаю все зачудовано. Міські нічні пейзажі, що за тонким вікном, підкреслені неоном, підсвічені фонарями і прожекторами, як декорації в театрі. А точніше, мені уявляється, ніби я знімаю кіно, а камера рухається плавно-плавно, проте швидко й рівномірно на спеціальній операторській вагонетці по зазделегідь прокладенії колії.
І знімає саме те, що бачить зараз око.
На мить я щасливий. Ми зупиняємося на світлофорі, дорогу переходять поодинокі перехожі й чують музику з нашого авто через прочинене вікно. Вони приємно здивовані почутому, усміхаються нам просто в лобове скло й схвально піднімають великий палець вгору.
Все налаштувалось на одну хвилю. Й навіть слабенький дощик і прохолода зараз майже не відчутні. Проте час їхати в мою сторону. Вже сьогодні вранці на роботу.


@музыка: Massive Attack - Butterfly Caught

03:03 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Вокзали, потяги і рейки, бетонні та дерев`яні шпали, залізничні переїзди й монотонне лісонасадження, тунелі до перонів і характерні об`яви диктора, що чутні вдосвіта через напрочуд розріджене повітря навіть на моїй вулиці.
Долати дорогу на вокзал пішки. Це як пролог до прощавання чи зустрічі, передмова до дороги.
Мене хвилює це все до мурашок по шкірі. Щось пробуджується всередині, розбурхує мене на підходах до цієї споруди.
...
За півкілометра від мене пролягає залазнична колія, що починається з заходу й простягається на схід. Я часто ходив по її рейках, будучи сам і роздумуючи про життя-буття. Чомусь рідко когось сюди приводив і завжди уявляв у цьому місці поряд із собою людину, яка б теж пройнялась цим настроєм. От в такі моменти найбільше бракує розуміння, бо взагалом не уявляєш, чого ж тобі потрібно насправді. Може це марево в туманній далі дороги?
Я люблю бачити схід сонця з моста над цією колією вранці, коли кудись поспішаю, і розчинятися в зареві заходу з протилежного боку цієї ж дороги, коли починаються сутінки. Я зупиняюся з часом на мить. Ці краєвиди, наперекір своїй звичності, ніколи не повторюються.
Цей шлях ніби символ, знайомий з раннього дитинства, бо це рідні для мене і такі вивчені мною краї, свій особистий натяк, персональний образ і знак.
Мені ві сні завжди сниться дорога, я весь час кудись прямую (чи виляю) на найрізноманітніших видах транспорту, включаючи свої ноги. Така специфіка моїх сноведінь. Та в реальному житті я мало подорожую на далекі й не дуже відстані.
...
Я не люблю дивитися у слід потягам, що від`їжджають, стоячи на пероні, пустельнішому в той момент за Сахару. І ніхто певно не любить. Це згусток печалі, що проймає тебе всього, мов блискавка і глибоко засідає в тобі.
Шлях назад тоді такий же пустельний і тихий. Я не помічаю споруд, машин і людей, бо є тільки він і я. І згусток печалі нікуди не дівся, він все ж зі мною.
Тому я втікаю од від`їжджаючих потягів, швидко розвертаюсь до них спиною, щоб часом мимоволі не побачити знайомого пейзажу з доволі довгим синім хробаком, що все зменшується і от вже ховається за горизонт чи тутешні залазничні споруди.
Гості й подорожні, простіть вже мою безтактність...


@музыка: Ennio Morricone - Guardians of the Clouds

02:27 

lock Доступ к записи ограничен

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

URL
10:28 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Слова важать багато і мало. Думки матеріалізуються, та не завжди керує складова вербальна. Інколи слова здаються такими безглуздими і марними. Часто буває, що нами промовляє мова виключно жестів. А також міміки і рухів.
Коли не прагнеш сподобатися, а є собою.
Коли усмішка є просто усмішкою.
Коли все сповнюється нехитро і легко.
Без умислу.
Без слів.
...
Я справді втомлений, проте ця втома приємна, адже в мене був дуже насичений теждень. Зараз перевалило за першу ночі, а повз моє прочинене вікно пройшло четвірко людей, що обійнявшись, співали пісню Гаріка Крічевського...
...За бізнесменов і варов... і учасковий будь здаров... і за дєвчонак, шо парой...
Коли хтось випив і хоче співати, зміст або не важливий, або не сприймається глибоко. Насправді це чистий викид енергії, напрямлений у зовнішній простір. От як зараз у цих хлопців з їхнім "будь здаров"... Емоції - через край, душа співає, потенційна енергія, котра через голосові зв`язки вивільняється у вигляді кінетичної.
Я давно перестав дратуватися через голоси, що інколи лунають надворі уночі. Це ж вулиця, а в неї своє життя й свої правила, які я маю приймати. Врешті всі ті вуличні співаки хочуть бути почутими, а ми їх мимовільні слухачі.


@музыка: ДДТ

11:27 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Люблю запах парфумів. І природнього, що особливо жіночих.
Запах, що надлегким, невловимим шлейфом доноситься до мене призустріч, справляє на мене дуже сильне враження.
Цей фактор відіграє значну роль. Це від нашого тваринного минулого, це інстинктивно, а тому прекрасно.
Для мене світ запахів - особливий вимір. Зараз там заправляє дух весни й концентрований аромат квітучих дерев навколо.
Я люблю молекули жіночого аромату на моєму тілі, на самих кінчиках пальців, що залишаються після дотиків.
Це як післясмак. Той, що на потім.
Він довго не відпускає мене і моє замилування ним перетворюється на своєідну медитацію.
Та найдовершеніший аромат - це запах її тіла, рідний, чистий, не заглушений нічим ззовні, жодною косметикою, засобами й синтетичними ароматами.
Він швидко вивітрюється з моєї пам`яті, коли її немає поруч. Але є запах, який вона вибрала для себе сама. Він синтезований і тому довго тримається, міняє свій букет з плином днів. Так я можу асоціюватися з нею, знаходитися ближче. Звичайно лише чуттєво, образно. Ближче у вимірі запахів.



@музыка: NEU! - NEU! 2

02:14 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Хотів от написати про банальне - про дощ. Тобто навіть не про нього, а розповісти одну історію, з ним безпосередньо пов`язану. Та після цього благополучно пройшов день, а потім другий і надворі світять зорі разом із місяцем і шалено пахне весняним цвітом. Тому зараз мене не до нього. Якось іншим разом...

Я зовсім нещодавно прийшов додому. Повернувся з вечірнього сеансу. Вже другий день дивлюсь у кіно французькі кінострічки. Все це разом називається Фестивалем допрем`єрних показів у рамках 5-ї французької весни в Україні. Чомусь саме цю культурну подію, що проходить щороку логічно саме навесні, я дуже люблю і відвідую все у її рамках, що тільки мені вдастся. І як не дивно вже третій рік я отримую від того лише позитивні емоції, завжди чомусь мені все подобається, а відтак енергетичний заряд від того фестивалю залишається на весь наступний рік. Не знаю чому так, можливо через те, що Франція і їх мова, а отже і культура для мене дуже близькі?

Я вісім років у школі студіював саме французьку мову, але на превеликий жаль всі ті знання загубив після того, як звалив зі школи після 9-го класу й на цьому мій досвід її вивчення обірвався.

Дуже часто я в кінотеатрах дивлюся саме французьке або франкомовне кіно. Багато стрічок можуть не мати синхронного перекладу, а обладнуються лише титрами. Останній варіант дозволяє без перешкод слухати діалоги героїв, і я з перших фраз починаю підсвідомо вловлювати знайомі слова. Їх багато, їх ціла купа і вони, побудовані в чітку систему слів і реплік, з різними часами, формами, відмінками, відтінками, сленгом, вимовою просто навалюються на тебе, як лавина. І якщо не встигати за рятівними титрами, то дуже плавно, але швидко наступає якась специфічна мозкова безпомічність. Розум втомлюється в криницях своєї пам`яті шукати ймовірні значення всіх цих знайомих слів.
Дуже ясно представляю собі ту картину. Уявіть, що розум - це немолоде дерево з густою розлогою кроною, що складається з безлічі гілок, гілочок і молодих пагінців, що уособлюють нашу явну оперативну пам`ять. Десь там, у стовбурі - купа спогадів та інформації, теж явних, але до яких ми повертаємося лише раз по раз.
А що ж унизу? Коріння. Але не просте, а дуже глибоке й у кілька разів більше й розлогіше за наземну частину. Припустимо, що це наша підсвідомість. Так от. Слова іноземних мов я собі уявляю як безліч малесеньких скриньочок,
закопаних під тим деревом. Всі вони мають замочки, котрі звісно що зачинені за допомогою ключиків, що у свою чергу розвішені на гілочках того ж дерева, а на лицьовій стороні кожної зі скриньок вибите ото чужинецьке слово, значення котрого заховане всередині скриньки. І коли ми не практикуємо ту мову, то кожного разу закопуємо ті зачинені слова-скриньочки. А ключики від них або губимо, обо забуваємо, куди їх повішали.



@музыка: Massive Attack - Mazzanine

02:09 

Один з різновидів спраги

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Спрага теж буває різною. Найпростіше сильною і ледь вгадуваною. Часом, коли її відчуваєш, ліньки встати й попити щось, а іноді від неї пересихає горло і вся ротова порожнина.
Але то кількісні ознаки, які можна майже поміряти внутрішнім досвідом. Проте є ще інша площина - асоціативна, відчуттєва. Наприклад, коли настає весна? Надворі значно підвищується температура й ночі стають огортаюче теплими, а повітря просякається наскрізь її весни.
Тоді одяг стає тягарем, тіло в полудень задихається в ньому, як метелик, вже сформований, готовий розпустити крила, проте ще в коконі. От тоді надходить саме ця особлива весняна спрага.
Коли від ніжно прогрітого сонцем повітря й власного тіла плавно стає хотітись вологи. Божественної вологи, але не холодного душу, як кількома місяцями пізніше, а деякої визначеної кількості прохолодної води.
А чи обов`язково її? В мене часто асоціації спочатку трохи з іншим.
Я лише раз літав літаком. Це було влітку й мені тоді виповнилося 4 роки. Так от в цьому ТУ-154 нам подавали ситро в маленьких пластмасових стаканчиках коричневого кольору. Чомусь саме цей солодкий газоваий напій в тому літаку мені дуже запам`ятався. І коли мої спраглі думки лоскочуть тіло тою майбутньою бажаною приємною вологою, то саме тоді виникає, як строб-кадр зі старого фільму, оте ситро з дитячого спогаду.
І хоч я знаю, що жодна газована, а тим більше ароматизована вода не врятує ніколи нормально від спраги, проте ті давні відчуття залишилися такими ж сильними. Все це вже стало особистим маленьким міфом, але ніби як було вчора.
Зараз от закрию очі й побачу...


@музыка: Amon Tobin - Foley Room

15:55 

flickr

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...


На фоторесурсі www.flickr.com з'явилася моя власна сторіночка зі світлинами, на котру можна потрапити за адресою flickr.com/photos/pidkova44/ і котра буде весь час оновлюватися. Усіх запрошую!

@музыка: "Шешори - 2006", "Українська героїчна пісня", "Етноеволюція - 2007"

10:11 

Ісус - переможець

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Майже щодня мої очі натикаються на цей напис, зроблений великими білими буквами на невеликій бетонній стіні, що на вул. Княгині Ольги. Він був написаний ще років 15 тому, а може й більше, і у мене є свої скромні здогади, хто це міг зробити.
Якраз недалеко від цього місця живе один вельми своєрідний чоловік. Він круглий рік носить простий довгий одяг з неосвтленого льону, перев`язуючись на поясі грубою плетеною мотузкою, має довгі волосся й бороду, а ноги в нього взуті влітку в прості сандалі, а коли холодно - старі черевики, на плечі звисає ткана лляна торба. В оцій довгій простій одежі він має вигляд, наче випадково заскочив до нас із Галілеї часів Ісуса Христа. Його часто можна побачити в товаристві старшої жінки в моторизованому інвалідному візку, яким вона вправно керує.
Проте повернімся до теми напису. Не було б у цьому недолугому графіті нічого особливого, як би не одна цікава особливість.
Час від часу перше слово цього короткого слогану змінюється.
Колись хтось написав товстим пензлем білою фарбою "ІСУС - ПЕРЕМОЖЕЦЬ!" Але потім, наче за сценарієм таємних релігійних змов та війн, позакулісної боротьби добра і зла, проте в локальному, мікроскопічному масштабі "ІСУС" був грубо замальований на "ЧОРТ", потім все верталось на круги своя, далі хтось знову заміняв перше слово і так незліченну кількість раз. "Переможцями" побували на цій стіні свого часу СТАЛІН, ГІТЛЕР, але найчстіше і востаннє насьогодні - ЮДА.
Ці свідчення тимчасового відступу світлих сил переважно красувались у вигляді нанесених за допомогою балончика літер чорного або червоного кольору, недбало, нашвидкоруч написаних.
Але інша сторона цієї історії теж не дрімає, а наполегливо, знову білою фарбою виправляє перше слово на "ІСУС"
Саме така "розстановка сил" зараз, а ім`я Юди знову кануло в лету...


@музыка: Soft Mashine

09:54 

Цитата

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
«Наша епоха є досить парадоксальною. Безперервно зростаюча кількість засобів комунікації призводить до все більшого ускладнення та диверсифікації можливостей спілкування, і це мало б об`єднувати людей, проте ми ще ніколи не відчували себе такими самотніми та ізольованими. Це твердження видається настільки банальним, що ми ледь не соромимося, виголошуючи його…»
(…з рекламки танцювального театру Норми Клер)




@музыка: Роман Якуб - Музика чайних церемоній

14:13 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
На мене напала сверблячка. І в прямому, і в переносному сенсі. По-перше, чомусь вже з годину свербить вказівний палець лівої руки, а по-друге, випадково побачивши тут ось такі легендарні записнички, які продаються за вельми шаленими цінами, дуже мені засвербіло зробити щось таке своїми руками. Чим мій чи ваш екслюзивний записник буде гірший від отого заморського дива, га? Але писати у такому молескіні, на жаль, самому не так цікаво. Набагато приємніше таку річ подарувати близькій людині. Тоді приємності від того буде більше. Можна буде там щось писати, малювати й відчуваати тепло ваших рук...


@музыка: Джаз

ПАФОС

главная