Ознакомьтесь с нашей политикой обработки персональных данных
  • ↓
  • ↑
  • ⇑
 
11:52 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Коли приходить тепло, то мною завжди опановує відчуття, що час пролітає, як пісок повз мої пальці. Стає важко висиджувати на роботі по вісім годин, з обіду повертаюсь з неохотою.
Крім загострення авітамінозу посилюється брак часу на все. Здається, що він розпорошується у всі сторони від мене. Хочеться якнайбільше побачити та зробити. Просто встигати усюди, де забажаєш і навіть туди, куди й не думав спрямовувати свою увагу і зусилля.
Рятівні, здається, вихідні пролітають, мов реактивний літак у небі і от я вже лягаю спати у ніч на понеділок.
Моє теперішнє життя насичене, проте я, мабуть, завше буду мати ото своє фірмове відчуття розпорошеності й загрузання в незавершених та задуманих ідеях і справах.
При настанні тепла, щоб жити якісно, мушу стати жайворонком, що прокидається разом із Сонцем, чи принаймні не надто пізніше нього. Ці ранішні кілька годин настільки прекрасні, що я не маю права просипати їх.



Фото © yu+ichiro

@музыка: С.К.А.Й. - Планета

02:25 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Чекаємо на те, що ніяк не може початися.
Ми - пуп'янки, що очікують свого часу, щоб нарешті розпуститися і почати рух назовні.
Все зараз на низькому старті й нагадує стан, коли ще однією ногою знаходишся у сні, а іншою - вже в реальності.
...
Робочий день позаду і я виходжу на холод, на шумну вулицю, залиту потоками транспорту і замучених людей. Сідаю в трамвай №3 на кінцевій зупинці. Заглядаю у протилежне вікно й бачу молодого чоловіка, що йде тротуаром та жонглює на ходу чотирма мандаринами. Його довге кучеряве волосся затримує на собі краплі дрібного дощу, а за спиною в нього подібний до брезентового чималий наплічник циліндричної форми і без верхнього клапану. Завдяки цьому він з легкістю може закидувати фрукти по одному в наплічник, коли закінчує жонглювати.
Зустрічні просто ошелешені побаченим, а мені стає дуже весело, і я не відводжу від нього очей.
Чомусь інші пасажири, що сиділи по той бік вагону, так і не заглянули в свої вікна та не помітили його.

@музыка: Атмасфера - Nama Om

01:28 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
А вдома тепло й світить світло.
На камфорці повна кастрюля гарячого бульйону та налисники в тарілці на столі.
Звучить перша хвиля українського радіо, як і багато днів тому.
Мої щоки холодні й рум'яні зовсім трошки.
На штанях - шерсть мого собаки.
Сестра бавиться у видуману нею дівчинку Галину.
А я втомився.

01.12.2008
21:40



Фото - © Щас!

@музыка: Sigur Ros - Takk...

02:31 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Вікно моєї кімнати виходять на проїжджу частину вулиці. Вона - це чотири смуги руху. Дві автомобільні траси й дві трамвайні колії.
Якраз навпроти мене, з протилежної сторони вулиці знаходиться будинок, де господар тримає невелику зграю голубів. Їх десь близько двох-трьох десятків й живуть вони в спеціальній хатинці, спорудженій на даху гаража.
Вранці, коли я чекаю на свій трамвай, або в обідню пору, господар їх випускає політати. Робить він це не завжди, бо вони не надто люблять погану погоду, а в ясну навпаки - не можуть налітатись.
Ці голуби дуже красиві. Мають світло-сизий і білий окрас й на фоні блакитного неба вони просто сяють. А в ранковому сонці, коли їх правильна зграя пролітає над твоєю головою, їхні тіла переливаються блиском. Ще жовтогарячі промені ранкового Сонця грають у їх сизому пір'ї, утворюючи цікаві перепади світла й пастельних відтінків.
Роблячи дугу над вулицею, вони повертаються назад. Сідають на широчезну горизонтальну сусідську антену рядочком. Потім в мить, синхронно зриваються й летять знов.
От зараз на антені залишилося сидіти лише двоє голубів, притулившись один до одного. Мабуть воркують собі там між собою про щось... Інші чистять пір'я на даху їхньої хатинки.
...
Завжди хотів їх сфотографувати, але в мене поки не виходить отримати на відбитку те, чого я прагну. Але я неодмінно зроблю фото, яке хоч трохи передасть той настрій, коли я їх бачу.

08.02.2009
13:55



Фото - © Ewa Zauscinska

@музыка: Infadels

03:20 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Зараз вже майже друга ночі, проте я ще досі не сплю. В голові собі наспівую колядки і я добряче схвильований.
Надворі всі атрибути справжньої різдвяної ночі: тріскучий мороз; святкові гірлянди у вікнах, на стінах чи деревах в сусідів через дорогу; порожня дорога й безлюддя; яскраві ліхтарі, що детально освічують вулицю.
Покрови снігу переливаються в тому контровому світлі тисячами малесеньких вогників, мов діаманти хтось порозсипав.
Якщо придивитися, то можна побачити невеликі прозорі хмаринки, що нагадують пар. Вони здіймаються з землі й розвіваються в повітрі, розчиняючись у ньому.
Надворі -11 і кристалики снігу настільки дрібні, що стають подібні піску. Тому без зусиль здіймаються в політ навіть маленьким вітерцем.
А ще на рівні очей, якщо стати навпроти світла ліхтарів, можна побачити невеличкі миттєві спалахи просто в повітрі. То блищать мікроскопічні сніжинки, що не встигли впасти на землю!
Христос ся рождає! Славімо його!


© Фото - www.photosight.ru/users/164962/

@музыка: Бурдон - Вам Колядочка

@настроение: Різдвяне

12:36 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Вдома вже два дні нема світла. Якісь проблеми з електропроводкою і ремонтна бригада приїде аж завтра. Пишу зараз при світлі ліхтарика та допиваю чай з м’яти.
Відсутність електроенергії, а отже телебачення, інтернету, всяких «електронних» розваг, до котрих ми всі так звикли, впливає насправді позитивним чином.
Можна ввечері зібратися на кухні всією сім’єю та при свічці просто поговорити. Замість того, щоб втуплюватися в екрани з різнобарвними картинками.
Можна прогулятися ввечері досхочу, помилуватися туманом й надихатися морозним повітрям.
І потім вчасно влягтися спати з ясною головою, сповненою правильними думками та не переобтяженою мультимедійними образами.

Десь в середині 90-х була така зима, коли в нас практично щодня планово вимикали світло. Тоді у темряві стояли цілі вулиці на протязі всього вечора.
До нових обставин потрібно було якось призвичаюватися і в мене доволі швидко з’явилася звичка робити домашні завдання поки тривав світловий день, а також годинами гуляти вечорами на свіжому повітрі.
Тоді свічок в розхід йшло багато, а грошей було мало, тому батько десь якось дістав декілька кілограм парафіну та технічного воску. Й ми, використовуючи його, а також металеві трубки, гніт з натуральної мішковини, газ та холодну воду, виливали собі свічки та палили їх в той нелегкий період. Навіть зараз щось ще залишилося з тодішніх запасів…

@музыка: Тиша

02:03 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Вулиці як тунелі хитрого лабіринту. Тільки вони і мої відчуття.
Попри парк Костюшка йти тротуаром незатишно. Тут все наповнено гулом й вічні протяги. Такі вулиці хочеться просто минути.
...
Ще півтори години тому я не знав, що пройду ось такий маршрут, початком якого було те, що я просто не сів у свій трамвай.
Я сам з себе дивувався, коли опинився біля головного корпусу Університету... як переходив залізничне полотно за дві трамвайні зупинки від свого дому.
Горбисті квартали, що знаходяться на місці яру, забудовані особняками. Всюди порожньо, туман помалу згущується, світить тьмяне жовте світло ліхтарів, а обличчя обдуває вітер.
Дворові собаки чомусь зовсім не гавкають на мене.
Роблю крюк - і опиняюсь у великому дворі психіатричної лікарні. Всередині довгий тротуар веде до інших воріт, що виходять на вул. Кульпарківську, як на мене, доволі депресивну вулицю, що вечорами своїм видом навіює сум.
В сторону цих воріт ідуть якісь жіночки з сумками, а назустріч вгашений мужик з мобільним. Говорить він голосно й пихато:
- Я зара' прийду - і шоб ти вже була готова!
- Я придурок?!!
- Ей, ти там не думай собі!
- Сьоні свято і ти мусиш мені сьоні дати!!!
- І не бери собі в голову, шо я твій шваґро... значит' родич... значит' можна!...
...
Я сміюся й дивуюся знову, що мене занесло аж сюди. Повертаюся назад. Недалеко від мене на дорозі зупиняється вантажний мікроавтобус, з нього виходять двоє і міняються місцями, як при тривалих виснажливих поїздках.
Навкруги так тихо й порожньо, що переді мною яскрава алегорія самотності.
...
Вулиця Музики. Мій кінцевий пункт призначення.
Тут одинокий бігун супроводжує мене.
"А тут жила Аліна" - кажу я раптом вголос.
Я спираю блокнот на стовп й пишу при світлі вуличного ліхтаря.
Мій перший день зими...


@музыка: Dido - Safe Trip Home

11:33 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Театральний фестиваль "Драбина-2008". Спеціальний гість фестивалю театр "Ніколі" (Краків) з виставою "Лоліта Доллі" за твором В. Набокова.

[no title]

Ще три знімки під катом...
читать дальше

@музыка: Beirut - The Flying Club Cup

@темы: Мої фото

02:04 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
У кожному великому місті є свої спальні райони, забудовані коробками в чомусь майже однакових будинків.
Сьогодні побував саме такому мікрорайоні, котрий раніше доводилося лише проїжджати в маршрутці. В народі його називають "Балатоном". В питання, чому так, я не вникав. Там поселилася моя близька подруга й запросила мене у гості.
Добиратися сюди після шостої з центру важко через завше забиті маршрутки й часті корки в центральній частині міста, де у нас зосереджено найбільше різних установ, контор та закладів, а отже сюди стікається величезна маса люду.
А потім приблизно в один час роззосереджується. Це нагадує припливи і відпливи, що стягуються спочатку в центральну точку, а потім розпливаються по периферії кругу.
...
Я зрозумів сьогодні дві речі.
Перша - я шалено радію, що можу долати відстань з роботи додому пішки, витрачаючи на це приблизно 40-45 хвилин й проходячи дуже мальовничими вулицями й вуличками.
Друга - спальні райони спонукають до втечі. Їхні ландшафти є настільки депресивними й бездушними, що вранці, коли пробуджуєшся у своїй затишній квартирці після сну, хочеться звідси кудись поїхати. Подалі й щоденно. В гарніші й затишніші місця.
Тут вигулюють собак і сидять на лавках у дворах. П'ють і курять на вулиці невеликі компанії. Де-не-де серед білого дня бавляться діти й гуляють мами зі своїми малятами. Але вирує життя тут лише ввечері, коли у маленьких прямокутничках велетенських коробок стомлені після роботи люди запалюють світло. Тоді ці контейнери нагадують решето зі світлових комірок, картатий коц, математичну числову матрицю. А надворі панує пустка. В холодну пору року по вечорах тут особливо сумно.






P.S. В пості використано картини художника Рустама Мирзоєва

@музыка: Dido - Life For Rent

02:32 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
От сиділи в суботу з сестричкою в кухні...
- А ти знаєш, в нашого песика завтра День народження! Йому виповнюється 11 років. - Кажу я.
- Тааак?! - Зі щирим зацікавленням та здивуванням вона відповідає й дивиться на мене широко розплющеними очима.
- То що він завтра збільшиться???!!! Сьогодні ще такий, як є, а завтра вже знов збільшиться???

Люблю такі домашні кумедні сценки... :)))



читать дальше

@музыка: Beto Vazquez Infinity, Проект "Майстерня пісні"

02:49 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Дрібниці, що складають мозаїку загальної картини.
Вранішній вітряний залізничний вокзал.
Нова, майже дзеркальна підлога в псевдоготичному храмі Ольги-Єлизавети.
Три мальовничих парки за день.
Великі та малі бастеї старої цитаделі.
Дивовижні вулички, котрими майже не ходять туристи в найстарішому районі Львова.
Безліч котів різної масті на нашому шляху.
Направду вузенькі двері в подвір`ї монастиря. За шириною, як половинка зі стандартних.
Багато розмов. Про вищі матерії та найдрібнішу дрібноту.
Катання на дитячій каруселі в одному дворі з піднятою в небо головою.
Дворики центру міста. Їх жителі. Мешканці, що спілкуються, знаходячись на протилежних терасах.
Старовинні годинники та інші речі етнографічного музею, що є й сам чудовим експонатом.
Скрип дерев`яних сходів, їх спіралі й закрути. Такі ж старі дерев`яні лави. Сонячне світло, що б`є з вітражів.
Напис на електрощитку "Мамо, я малюю!"
Десяток перегорілих лампочок в одному під`їзді, котрі одна за одною залишає на газовій трубі під стелею електрик, коли стоїть на драбині та їх міняє.
Пісні англійською, які вона не соромиться співати, просто їдучи вулицею.
Два малюнки з блокноту в подарунок, намальовані ручкою. Я так і не міг вибрати, котрий мені подобається більше і отримав обидва.
Захід сонця біля автовокзалу. Маршрутка на Тернопіль. Попереду межа міста.

На фото carasuma


@музыка: Alanis Morissette - Thank U

00:09 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Кожна секунда життя безцінна. І не в передчутті майбутнього сенс, не в перебуванні у зведеному уявою залі очікування... Теперішнє, те, що з нами відбувається зараз - найцінніше, що в нас є...
...
В невеликому лісочку з озерами, що недалеко від мого дому, осінь. Під ногами багато кленового, букового та грабового листя різних жовтогарячих відтінків. Я помалу прогулююсь стежками поміж дерев й згодом виходжу на стадіон, що знаходиться за цим невеличким лісом. На полі грають футбол і прогулюються поодинокі люди. Недалеко від залізничного полотна, що пролягає обабіч стадіону я раптом помічаю молоденького песика, котрому мабуть немає ще й року. Він чимось схожий на німецьку вівчарку, стоїть на стежці попри лісонасадження й завмер, уважно дивлячись на мене. Ми стоїмо, як укопані кілька секунд. В мене виникає стійке відчуття, що це якийсь момент істини. Потім я обережно вихоплюю з сумки фотокамеру й роблю один кадр, але пес стрімко втікає у високі трави. В цьому ривку він і застигає в мене в кадрі.
...
Вирішую йти вздовж залізничного полотна, по насипу. Давно так не прогулювався у товаристві себе самого. Під ногами щебінь, який я добре відчуваю своїми тоненькими підошвами. На семафорі, що позаду мене, засвічується зелене світло, отже незабаром мене перестріне потяг. Обернувшись назад, я помічаю того ж песика, що без поспіху, часто зупиняючись, прямує ніби за мною. Я намагаюся покликати його, але він не звертає на мене жодної уваги. Не реагує ні на слова, ні на інші заклики чи свист. Він висолопив язика, його шерсть і крапельки слини, що час від часу спадають з того ж язика, блистять проти сонця. Незабаром пес розвертається й поволі прямує по колії назад.
Починають поширюватися наднизькі звуки потяга, що поволі наростають. Їх чутно не стільки вухами, скільки всім нутром, що дуже чутливе до інфразвуків. Ось синій пасажирський хробак вже з`являється з-за автомобільного моста.
Я відходжу на безпечну відстань і він з вітром проноситься повз мене й починає гучно сигналити, від чого завжди дуже моторошно і добряче пробирає. Я обертаю голову вслід і бачу того молоденького пса, що на відстані десь метрів 100 від мене, назустріч якому несеться потяг й шалено сигналить. Мені стає страшно від одного виду, як собака стоїть, дивлячись просто на локомотив потяга. Ще секунда - і він починає втікати від нього по колії... Потім чути писк і потяг віддаляється в даль...
Я підіймаюсь на колію і йду назад. Попереду видніється на полотні щось жовте. Мене починає трусити, я до останнього моменту не хочу вірити в те, що там лежить тіло того собаки. Переконую себе, що це не воно доти, поки не стає чітко видно протилежне…
...
Забув написати, що разом з ним вешталися дві сороки, які зараз просто сіли на одну з колій одна біля одної й дивилися на тіло свого попутника, котрого спіткала нагла смерть.
...
Чому собака не намагався відійти від потяга десь убік, а почав від нього втікати, залишається для мене загадкою. Можливо тварина не настільки розумна, але скоріше всього просто розгубилася. Але найбільше мене гризло те, що я не міг нічого зробити, окрім як за цим всім спостерігати...

@музыка: Pink Floyd

12:17 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
"...Пісня має найбільшу глибину печалі, смутку, і разом із тим вона увібрала саму суть — від сумного плачу до плачу найрадіснішого. Є така точка, особливо в народній пісні, в якій все це єдине...." (Наталка Половинка)

Ви ніколи не уявляли собі музику у вигляді надлегких, майже прозорих стрічечок, що рухаються в просторі , наче спіральки з тоненького кольорового паперу?...
Уявіть собі велике, майже порожнє приміщення, ледь освітлене тьмяним світлом. На стінах по периметру висять у великих панцирах з дерева та скла старовинні ікони. Так, це музей, ошатний, з високими стелями і характерним гіпнотизуючим запахом старовини. Посередині зали стоять четверо людей в темній одежі й співають акапелло. З їхніх уст зриваються затяжні звуки стародавніх українських духовних пісень. Це все дуже доречно в такому місці, серед тишини, напівтемряви та ікон. Виникає відчуття сповнення життя, всередині пробуджується щось невідоме, але рідне, якась минула пам'ять...
Виявляється, звуки також мають свої незліченні кольори та відтінки. А ще вони майже відчутні на дотик. Пісню можна вдихати. Вона стає повітрям, повільно розчиняється в тобі, наповнює навіть найменші капілярчики оновленою кров'ю.

Коли я закриваю очі, в голові купа зорових образів. Я навіть не встигаю їх переварювати, кілька різних сюжетів прокручуються одночасно. Проте ніби плівку сповільнюють, причому так сильно, що можна зауважити кожен порух травинки чи падіння краплі води додолу.

Коли їхні прекрасні голоси стихають, наступає тиша. Оплески тут зайві, бо вони порушать оту легку рівновагу, що зараз тут. Стає чутно свій подих, чутно серце, трохи - шум вулиці... Всі завмерли і от знову зала наповнюється чотирма уявними стрічечками, що переливаються різними кольорами та повільно і зграбно перетікають в повітрі, як змії у воді. Спів часто надривний й різко переходить в тишу. В ці моменти уявні стрічечки блискавично ховаються в закамарки напівтемної зали.

@музыка: Проекти "Ірмос", "Майстерня пісні"

02:50 

9 днів

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Надворі протікав вересень 2005-го. В розпалі 12-й Форум видавців у Львові. Вже ближче до вечора в Театрі ім. Л. Курбаса творчий вечір Юрка Покальчука й проекту "Вогні Великого Міста"...
Ми зайшли в малесенький затишний зал театру, що був ущерть забитий молоддю. Стояла майже повні темрява, лише світилося кілька тьмяних софітів. Овальне приміщення омивалося звуками двох електронних піаніно й колоритним хрипким голосом Покальчука. Він не співав, а просто в супроводі музики повільно, проте досить темпераментно декламував свої тексти...
Весь цей вінок звуків гіпнотизував зал, що ніби резонував з цими трьома людьми на сцені сам по собі, без людей.
Я сидів зачарований. Ніби вщерть розчинився в звуках. Тобто мене як такого ніби не існувало. Я наче наповнював собою весь цей невеличкий зал, а крім того існував десь зовні.
Така музика відкриває в мені ключі в невідоме. Я починаю бачити образи й спогади, мною не прожиті. А також відчувати таке, що зовсім мені не відоме. Все це виходить за рамки моїх власних координат, має ширший діапазон, ніж амплітуда мого персонального маятника. Це відразу і розгубленість, і зачарування новим, але відразу старим. Ніби чужим, проте на подив - своїм...
...
Проте часу було обмаль й через хвилин 15 потрібно було йти. До вокзалу ще добиратись добрий шмат часу.
Нічого не можна повторити, відмотати плівку назад і відтворити знову. Тоді я це розумів. А ще те, що не почую мабуть більше це вживу.
...
10 вересня 2008 року Юрка Покальчука не стало. Проте його твори й музика залишились. Це його пам`ятка нам...)


@музыка: Esthetic Education

02:49 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Передостанній день календарного літа.
Хмари рухалися по небу швидко. Лякали дощем, якого так і не було.
Ми переносили речі спочатку з четвертого поверху додолу у Львові, а потім згодом - на третій в Червонограді.
Мій друг переїхав у інше місто, за 70 км від Львова. Разом з родиною, у якій 20 серпня з`явилося маленьке янголятко, котре мені вдалося сьогодні вперше побачити. Крихітна дівчинка, у котрої попереду цілий світ відкриттів.
Вона собі безтурботно спала, повернувши голівку набік, а всі навколо крутилися, як у дзизі, пакуючи речі й виносячи їх в коридор, звідки все виносилося й вантажилося в мікроавтобус.
...
В Червонограді й околицях є цікава особливість, котру ми помітили, роздивляючись краєвиди з вікна машини. Яскраво жовті газові труби стеляться у цих краях чомусь не під землею, а на поверхні, час від часу піднімаючись взагалі вгору й таким чином оминаючи хвіртки і брами, а також пересікаючи дороги... В результаті утворюються цікаві безперервні лабіринти жовтогарячих труб зі згинами під прямим кутом, що час від часу, розгалужуючись, повертають на інші вулиці й в загалом охоплюють цією мережею всі квартали. Отже те, що є у нас всюди у кожному місті під землею, тут ми можемо побачити це на поверхні на прикладі системи газопостачання.
...
Сьогодні вперше їхав у вантажному відсіку мікроавтобуса, сидячи просто на підлозі, підстеливши собі газету. Нас там було тільки двоє, на підлозі лежав целофановий пакет з пустими скляними банками, а навколо нас кругом вікна. Через них я дивився на авто і краєвиди, що нас проминали; на небосхил, вкритий пастельними фіолетовими хмарками, й ледь встигав помічати численні дорожні знаки і покажчики. Завжди було цікаво читати назви населених пунктів, котрі проїжджаєш. Так і зараз. Куликів, Великі Мости, Жовква, Гірник...
...
Повертався у Львові додому десятими дорогами, затягував час... Хоч і був утомлений, проте хотілося прогулятися. Серпантини у підніжжі гори Високий Замок - саме те, що мені потрібно. Я рухався впевненими кроками, поступово набираючи висоту, й мене зустрічали на бруці дороги нечасті авто. З фармацевтичного заводу, повз якого я проходив, долинав стійкий запах якогось препарату, що дуже нагадував якийсь сироп від кашлю з дитинства. Раптом все навколо для мене стало дуже красивим, особливо візуально. Я почав якось бачити загострено. Зорові образи наче запливали в мою голову через очі, котрі помічали тепер набагато більше, й розсипалися там, як у калейдоскопі, але при цьому всьому все-одно складалися в єдину картину.
Уже спускаючись ближче до центру міста, випадково побачив на тротуарі поблизу паркану фіолетову в`язальну нитку... Своїм кольором вона мені нагадала оці хмари, що я спостерігав з машини. Хтось рухався вздовж вулиці й розмотував цю нитку за собою, заходячи час від часу в якісь подвір`я й так само потім по периметру виходячи з них. Вона тягнулася довго-довго, огинаючи різні предмети й вуличний рель`єф. Ось і вийшов дороговказ, тоненький матеріальний зв`язок між двома людьми, як ота жовта газова система, що тягнеться на поверхні й так, між іншим, пов`язує людей.


@музыка: Coldplay - Viva La Vida

18:10 

Жыве Беларусь!

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Білоруський фестиваль "Be Free". 9-10 серпня 2008 року. Львів.


@музыка: Стары Ольса

23:37 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Настала ніч. Я вийшов на подвір`я. Надворі прохолодно, навіть дуже. На мені тільки шорти й футболка з зображенням кенгуру, що "голосує" на узбіччі Австралійського автобану з табличкою "Золота затока". У руках чиєсь горнятко, перше яке потрапило мені під руку. П`ю звичайну кип`ячену воду невеликими ковтками. Вона здається якоюсь солодкавою. Можливо, в тому горнятку були залишки цукру.
На вулиці тихо, машини проїжджають рідко, час від часу гавкає сусіська сучка Ельза.
Йду стежкою. На ногах у мене капці й мої кроки повільні, як і ковтки, що помалу спустошують чашку з водою. Тримаю її по-особливому, обхопивши долонею лівої руки й пропхавши вказівний палець через вушко.
На небі ні хмаринки, але зарево міста гасить світіння зір. Воно ніби бідне, наче поскупилося мені зірками. Хочу назад у Карпати, де якщо ясна погода, то вночі ТАКЕ НЕБО, що з глузду просто можна з`їхати. Так воно сяє тими незліченними зірками, скупченнями зірок, туманностями й смугами Молочного Шляху, що здається ніби тебе зараз задавить всією тою безкінечною потугою і красою, яку ти не можеш навіть на крупинку в собі вмістити.
Мій собака спить далі по стежці. Не буду до нього підходити... І вода вже у чашці закінчилася. Пробирає холод, але я стараюся не звертати на нього уваги.
Я йду назад, а він так і не просинається. Бачу його постать у світінні вуличних ліхтарів. Так і не знаю досі, чи у таких випадках він чує мене, відчуває мій запах і, розуміючи, що це свій, навіть не прокидається зі сну, чи справді не чує?... У випадку, коли це був би хтось чужий, він би почув найменший скрип і найслабший запах на протилежному боці подвір`я. Залишу це без відповіді.
Повертаю назад до веранди. В приміщенні від перепаду температур по тілу пробігають мурашки. Хочу писати...

08.08.08
00:04

@музыка: Jocelyn Pook - Caotica Ana

16:58 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Всі люди перед Богом рівні. Незчисленні земні багатства, становище і привілегії у могилу з собою забрати не вдастся. На тому світі немає місця тлінним розмінним монетам, за які ладні продати душу тут.
Личаківський цвинтар разом з Янівським - найстаріші у Львові. Вони почали формуватися з приходом Австро-Угорської імперії на наші терена, а відповідно після заборони поховань навколо усіх храмів Львова, що активно практикувалося перед тим й було дуже небезпечно у зв`язку з загрозою виникнення епідемій у місті.
Поховань кінця 18-го століття на цих цвинтарях вже практично не залишилося, про свідчать посмертні таблички, на яких вказані дати 1800-х і 1900-х років. В той час хоронити своїх рідних на Личаківському цвинтарі, на відміну від Янівського, могли собі дозволити лише заможні Львів`яни і могил з українськими написами, що датуються 19-тим століттям там побачити вкрай важко.
Вчора я побував на Личаківському цвинтарі, як завжди потрапив туди абсолютно спонтанно, сам того перед тим не плануючи. В результаті обходив його вздовж і впоперек, звичайно що відносно побіжно, бо на детальне розглядання мені було б потрібно там провести не 3 години, а днювати там цілий день..



Там можна побачити багато розкішних могил, надгробних пам`ятників у весь ріст, пишних гробівців та цілих родинних каплиць. Вони уособлюють собою бажання людини увіковічнити свій статус навіть після смерті, обробити його в камінь і залишити на Землі навічно. Але час невблаганний і тлінному призначено тліти. Вже ніхто, окрім купки ентузіастів та істориків, а також поодиноких нащадків, не пам`ятає тих панів та аристократів позаминулого століття, ніхто не принесе квіти і не запалить свічку у їх поховальнях. Ці справжні витвори мистецтва помалу обсипаються і тріскають, заростають мохом, плющем і папороттю, а вирізьблені імена й таблички поволі стираються.
Цвинтар - це історія багатьох поколінь, свідчення багатства й бідності, тодішньої моди й тлінності всього земного. Перебування тут спонукає думати про вічне, наблизитися до Бога й від одного погляду на старовинні овальні чорно-білі фото на пам`ятниках заглибитися в чиюсь особисту історію.
Відтак можна просто на своїй шкірі відчути дух того часу і хоч людей тих вже немає не одну сотню років, але їхні відбитки, сліди їх рідних залишаються. Нічого не пропадає безслідно. Все живе залишає на протязі свого життя на матерії свій образ, ніби фотографію на пам`ять. Я не про привидів, а про історію, яка якщо до неї прислухатись, відчути її фібри навколо, починає взаємодіяти з нами. І тоді час стає відносним.

P. S. На фото нище - один з надгробків, які мене особливо вразили. У вирізаному в камені тексті виріс мох й з часом утворив ось такі чудернацькі букви.


@музыка: Saturnus - Veronika Decides To Die

10:22 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Напевно кожному доводиться переживати стани, коли в голові бурлить цілий вир думок та ідей, незавершених справ, за які хочеться взятись, а десь в області сонячного сплетіння виникає якась турбулентність...
Але втома фізична стає всьому на заваді. Через неї не перепреш. Пора лягати спати. Завтра вранці - на роботу.
Отже вогнищу всередині мене потрібно загаснути в примусовому порядку. Обставини і втома якраз виконують роль потрібного відра води.
Який же все-таки час відносний... Коли я вчився, у мене було аж надто багато вільного часу. Але він, здається нині, витікав тоді, як вода через пальці. Коли його мало, як тепер, то вчишся його використовувати з розумом, цінуєш набагато більше.
Відпустка вже на наступному тижні. Сніжно-білий єдиноріг у моєму уявному саду чекає на мене... :)


@музыка: Enigma - Return To Innocence

10:47 

Фото

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Вчора вперше віддавав сканувати негативи... Ось представляю на суд глядачів три фото дворічної давності, зняті на чорно-білу плівку.



читать дальше

@музыка: Red Cardell - Bal a l'Ouest

ПАФОС

главная