Ознакомьтесь с нашей политикой обработки персональных данных
  • ↓
  • ↑
  • ⇑
 
03:08 

СВОБОДА...

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
«…Отож у програмі «Время» - щовечірньому всенародному політінструктажі, як жити й за що (або з чим) боротися, - і було навіч продемонстровано трудящим позитивний взірець для наслідування: загальним планом – гудячий заводський цех, переднім – позбавлений віку й індивідуальності пролетар, який, утупившись в одну точку, безвиразно тягнув з екрана:
- На етіх одінадцаті станках я работаю уже дєвятнадцать лєт…
Справжній жах (не переляк, а жах: різниця між СНІДом і нежиттю!) людина переживає щонайбільше кілька разів на віку; зі мною тоді це трапилося вперше. Я ніби водномить навіч угледіла все життя телеекранного пролетаря: дев`ятнадцять років – довше, ніж я живу на світі - день у день о тій самій годині цей чоловік прокидається вранці в тій самій типовій квартирі (стіл, ліжко, холодильник, навіть радіоточка – все на тих самих місцях, заздалегідь визначених типовим проектом), з`їдає свої крохмалеві сосиски, виходить із дому, сідає в той самий автобус, їде тим самим маршрутом, виходить на тій самій зупинці, заходить у ту саму заводську браму й стає до тих самих одинадцяти станків – до кінця робочого дня… О шостій вечора знову сідає в той самий автобус, виходить на тій самій зупинці, вистоює в тому самому гастрономі свою чергу по буханець хліба й крохмалеві сосиски, вертається в ту саму квартиру, їсть, дивиться телевізор (програму «Время» й «кіно») – і лягає спати…
І так - дев`ятнадцять років.
Господи, спаси і помилуй!...»

(Оксана Забужко, «ТЕМА З ВАРІЯЦІЯМИ»,
уривок)


@музыка: Apocalyptica - Apocalyptica

19:27 

Полярності

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...


Мені знову погано. І я навіть знаю, чому. Як завжди знаю, чому…
Вчорашня повна гармонія змінилась на сьогоднішнє подавлення і в цьому немає нічого дивного. Адже все це – особливості мого теперішнього існування. Мені здається, що колись мій настрій був більш врівноваженим і стабільним.
Мені навіть важко це зараз писати. Зараз зітру це все нафіг і все. Ненавиджу апатію, не люблю залишатись сам, не хочу сидіти без діла.
Я зараз просто в`яну. Мені треба, щоб хтось чи щось підлило трохи води на моє коріння. Тоді я розпущу своє листя і забуяю. Оживу.
Просте беззмістовне переживання дня втомлює. Хвилини і години, що збігають без діла знесилюють тіло і душу.
Я прив`язаний за руки і ноги, за голову, кисень проходить дозованими порціями.
Хочу і сьогодні сенсу…
Потрібен стимул, а його немає…
Вчора в мене було все. Був кайф від сповнености життя, я читав простір між рядків, я зупиняв час, сповільнював його хід; сконцентровував, згущував простір навколо себе й ніщо більше не мало значення. Моїй впевненості не було меж, я все робив правильно і беззастережно вірив у це…
Отримував сатисфакцію від самотності. Тиша в моїй душі замінила постійні крики голосів іззовні, з моєї свідомості. Гармонія, завершеність у тиші. Суєта на кілька годин відступила.

Полярності. Або дуже добре, або дуже погано. Сьогодні настало похмілля від вчора. Не найважче, але є… Я не показую виду й терплю.
Треба дії та динаміки. Мені важко жити в умовах, в котрих я зараз є. Коротко і ясно. А зараз лишається перечекати штиль. Всього лише спокійно перечекати…

@музыка: The Gathering - Nighttime Birds

04:07 

lock Доступ к записи ограничен

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

URL
22:28 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
«Ибо по - настоящему мы живём только когда любим или творим. Остальное - расплата за содеянное или сожаление о том, что мы не сделали». (Г. Ибсен)



@музыка: Hoopy Frood - Psychonaut

00:35 

Знесіння

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Я вже чотири дні не голився. Отже заріс. Я вже п`ять місяців не був у перукаря. Отже тим більше заріс. Закінчується третій день будівництва на моєму подвір`ї. Я там виступаю у ролі підсобника, тобто вантажу й вожу шлакоблоки і пісок, мішаю розчин, і подаю, подаю та ще раз подаю. Отак почалися канікули! В ті моменти, коли мої руки не зайняті якимись блоками, відрами з розчином, лопатами чи ручками від тачки, я відволікаюсь на якісь приємні думки. Наприклад, коли я на риштуваннях, сплю і бачу себе у парку «Знесіння». Як я давно там не був!!! Востаннє минулого року! Мені стає соромно, муки совісті зростають, а з ним більшає бажання туди піти. Обов`язково сам, тому що це таке місце, де мені добре тільки самому. З друзями теж можна, але це вже не те. Це місце моєї особистої екзистенції. Я майже центрі Львова, але ніби не тут. Я бачу його з пагорбів і схилів, проте весь парк - наче капсула поза ним. Щось схоже на острів посеред міста, шматок незахопленої й неподіленої ним суші. Резервація.
Але коли у руки потрапляють вище перераховані важкі предмети, я усвідомлюю, що цього тижня це зробити не вийде і все знов відкладається. От тому місяцями (роками?) туди не навідуюся.
А за цей час там все змінюється. Озеро мілішає, колоритні дерев`яні пірси (котрі я фотографував, на яких я наодинці навесні п`ять років тому сидів, і не треба мені було тоді більше в житті нічого), знищені; територію унікального ландшафтного парку по шматку відгризають круті під свої котеджі, а я все збираюся туди іти. Колись отак прийду, а тут оп, - а вже немає «Знесіння».


@музыка: EVANESCENCE

00:27 

Game over!

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
28.06.07
22:11

Я вчора здав свою 14-ту сесію! Все скінчилося п`ятіркою за курсову з економіки. Остання пара, останній екзамен, котрий я здавав, а не ставив автоматом, останній курсак… Гм… Я став на старість своїх студентських літ якийсь сентиментальний.
О ностальгіє, ти завжди тут як тут у таких життєвих ситуаціях! Ну а як без цього? То ж прекрасний привід. Тому чого буду стримувати свої емоції? Якщо вже ностальгувати, то на повну котушку. Три роки як не як мого життя! В обридлому радіотехнічному, від котрого мені хотілось рвати і який став тепер для мене навіть рідним, залишилося написати і захистити диплом.
Чи хочу я якнайскоріше звідси звалити і ніколи на відстань сто метрів не підходити до цього корпусу, спитаєш ти? Не хочу. Звик я до нього, шкода залишати…



@музыка: Muse

00:19 

Прочинене вікно і вечір.

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
28.06.07
21:40

Цей день вже не найдовший у році, але хіба це важливо? Я сиджу з горнятком чаю з лимоном і підливаю його, як олію, в пожежу своїх емоцій.
Грає радіо. Aerosmith. Просто я випадково знайшов якусь нову станцію і ніби ожив. Так мовби мені привідкрили крана і кисню стало надходити більше.
Чи довго проіснує оце радіо, по якому крутять лише суперову і якісну рок-музику, я не можу знати. Можливо його задушать вже наступного місяця чи вже навіть завтра. Отакі реалії нашого українського життя. :)
А може це все надовго, на роки, га? І тепер можна буде витягувати зі своїх тумбочок досі невостребувані FM-радейка та натисканням однієї кнопочки, почути щось нормальне?
А я все слухаю. AEROSMITH, MUSE, THE CURE, HIM, BON JOVI, DEPECHE MODE, COLDPLAY, МОТОРРОЛА, ROLLING STONES, а також якесь мені невідоме або невпізнане мною і те де і те пе. Відчуття, що мене розігрують. Ущипніть мене, чи шо? :)


@музыка: Радіо

15:43 

Плагіат

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Оставьте здесь любой комментарий, если считаете себя готовым услышать все, что я про вас думаю и как я вас воспринимаю. Одно условие - создать такую же запись у себя на дайри и ответить всем желающим.


@музыка: Creed - Human Clay

22:34 

ФОТО

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...

@музыка: Nightwish - Century Child

15:03 

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Переді мною - Пегас
Світло його зір пробивається
Через гілля яблуні

Вона от-от зацвіте
Рожевим

Простора зоряна ніч
У травні

Тепле світіння
Прямокутників вікон
Вони один за одним гаснуть

Все стихає й засинає

Тільки не я

Бо я стою
Притулившись до краю вікна

Я впився в повітря вулиці

Благословенне мовчання

Вдихати запах часу
Треба дуже уважно

Повільне просякнення
Ніччю травня
І світлом зір

Рух машин майже зовсім стихне
І навіть мене поглине сон

А Пегас розчиниться в світлі
Зростаючого солярного світила.



Запах теперішнього часу
Вологий
Просякнутий пилком
Сплячих квітів
Злетівшими пелюстками
Цвіту дерев
Клітковиною
Молодого листя
Передчуттям чогось
І чомусь свободою


14.05.07
00:30

@музыка: Наталка Половинка - Пісні вітру

14:19 

Анрі Картьє-Брессон

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...


Кілька днів тому я прочитав ессе оцього дядька(одного з найвизначніших фотографів XX-го століття) під назвою «Вирішальний момент» (1952 © The Decisive Moment Henri Cartier-Bresson), котре було вербальною передмовою до його однойменного альбому світлин. В ньому він розповідає про себе, роздумує над сенсом своєї роботи, своїм баченням фотографії.
Анрі Картьє-Брессон був одним з основоположників репортажної та жанрової фотографії, з його появою була відкрита нова сторінка в фотографії, нова реальність.

Бьюмон Ньюхолл про нього писав:
«В основе странной и провокационной простоты его фотографий лежал случай, мгновение». Картье-Брессон демонстрировал «нереальность реальности». Представить, что его удивительные фотографии могли быть скомпонованы намеренно, было невозможно. А именно таким в точности и был стиль его фотографирования»

Звичайно ж мені це було страшенно цікаво, адже я давно чув про Брессона, але побачити його роботи, познайомитись з його творчістю я зміг лише нещодавно. І остання мені відразу дуже припала до душі, бо саме його принципи, погляди, жанр, котрому він працював, є для мене дуже-дуже близькими.
Відтак, я з великим захопленням читав, перечитував деякі речення по кілька разів і відчував неймовірну схожість його думок з моїми.

Нижче я навожу кілька цитат і фото, котрі я особливо для себе виділив.

«Реальность, которую мы видим, бесконечна, но лишь ее избранные, значимые, решающие моменты, которые нас чем-то поразили, остаются в нашей памяти»

«Смысл фотографирования состоит не в том, что бы собирать на пленку все предлагаемые реальностью факты, так как факты сами по себе не представляют большого интереса, важно уметь выбирать факты, выхватить из их бессмысленного нагромождения настоящий факт, в котором сконцентрируются глубокие отношения к реальности. Это и будет сюжет. В фотографии какой-нибудь незначительный пустяк может стать сюжетом, маленькая субъективная деталь оказаться его ведущим лейтмотивом. Выискивая нужный сюжет, спровоцированный органическим ритмом формы, фотограф видит и показывает нечто вроде свидетельства о мире, который его окружает. Это и есть основной долг и обязанность фотографа»

«Фотографирование - это нечто вроде предчувствия жизни, когда фотограф, воспринимая меняющуюся пластическую информацию, в доли секунды захватывает выразительное равновесие, вдруг возникшее в бесконечном движении»


HyBres, ФранцІя, 1932 рік.


La Villette, Париж, Франція, 1929 рік.


Брюссель, Бельгія, 1932 рік.


запись создана: 14.05.2007 в 14:10

@музыка: The Gathering - Home; Apocalyptica - Reflections

00:23 

Два веселі дні. Гм, хоча… Хіба такі веселі?…

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Хочу всьому світу сповістити, що останні два дні я дуже веселий. Але цим мій звіт не закінчується, бо я робив, наприклад, таке:
• Вчора гуляв містом, відвідував різні галереї, в яких Ольга Погрібна-Кох (дружина мого улюбленого львівського художника) виставляла свої фантастичні полотна, екс- і анімалібриси, які я навіть не берусь описувати словами; студенти академії мистецтв – свої польоти [під]свідомості зі скла, а їхні вчителі вже в іншій галереї – свої графічні й живописні речі.
• Зміг зробити все, що запланував, а останнє буває рідко.
• Ну і звичай но ж подивився півфінал євробИчення (а як же без цього?!)
• Повиганявся з останнього.
• Не спав до другої ночі, бо дивився супер-пупер-мега-екстра-неймовірну кінокартину Мела Гібсона «Апокаліпсис» (від котрої досі не можу відійти).
• Крім того я вирізав великий трафарет формату А2, а моя Яринка розмальовувала фломастерами літери, котрі я повирізав, в різні кольори. В кожного з нас вийшло дуже гарно.
• В якийсь момент, сидячи за компутером (ворд хотів виправити на «компостером» :))) ), я згадав, як давно я нічого не постив а свій дайр, а тільки сиджу й записую, щось у свій паперовий (читай реальний) блокнот. Я в шоці… Андрійко почав використовувати блокноти за призначенням і вже списав добру половину ділового щоденника. Ого. Я завжди затягую або взагалі не закінчую початі справи.
• На кінець хочу сказати, що в мене всередині купа потенціальної енергії, яка бурлить, норовить вирватись на волю, але не може. Бо її господар не знає, куди її діти і на що потратити.

@музыка: Горгішелі

21:05 

9 місяців

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Завтра я піду писати заяву на звільнення, перед тим відпрацювавши в п`ятницю останню зміну в дуже модньому у Львові закладі громадського харчування „Пузата хата”. Наш „коханий” інструктор як завжди наліпив мені змін на всі великодні свята, а сам благополучно звалив у село додому жерти паску, пити самогонку і товкти крашанки об голови ближніх своїх. Мене взяла така злість що я вирішив звільнятись вже, а не в кінці квітня, як хотів раніше.
Цього року я пропрацював буквально всі свята, які лишень могли бути, добре, що хоч на свій день народження я був вихідний. Як же було приємно нікуди не спішити на Великдень, зібратися з родичами, нажертися, як свиня, з`їздити на цвинтар, зустрітися з подругою, гуляти до ночі І НЕ ДУМАТИ, ЩО ТОБІ ВВЕЧЕРІ ПОТРІБНО ПРАЦЮВАТИ.

Дев`ять попередніх місяців свого життя я не спав половину ночей, а працював. Ось такий студентський підробіток. Мій біологічний годинник остаточно збився, я переплутав день з ніччю, я заплутувався в числах, я „обідав” о третій годині ночі, а коли нормально ночував вдома, то прокидався вночі або не міг заснути з голоду. У вихідні я вже нормально не прокидався зранку, бо організм вже звик тільки лягати зранку спати і прокидатися глибоко після обіду. Я часто, повертаючись додому, відрубувався просто в маршрутках, мало не просипаючи своєї зупинки. Сусіди, йдучи зранку на роботу, дивились на мене з непідробною підозрою, певно вважаючи мене за невиправного гультяя, а я йшов додому, змучений, лише з одним бажанням. ПОМИТИСЯ І ЛЯГАТИ СПАТИ.
Але я не жалію про це. Я не мазохіст, просто в цьому була потреба. Як то кажуть, елементарне заробляння хоч якихось студентських грошей, без збитку для навчання на стаціонарі.

От зараз в моїй розповіді підуть і плюси, які є завжди і у всьому. Мені навіть зараз трохи сумно, десь там в голові витає ностальгія. Все-таки я уже звик, багато з ким там подружився.
Тільки пішовши працювати у нічні зміни, я зміг побачити так багато світанків, не кажучи вже про таке прекрасне видовище, як центр Львова у весняний сонячний недільний ранок, коли зовсім полишені машин вулиці сплять у буквальному сенсі цього слова, і тільки птаство і поодинокі перехожі, а також оранжеві поливальні машини порушують цей спокій. Або взимку, коли день ще дуже короткий, я йшов на маршрутку номер 50 по проспекту Шевченка, площах Міцкевича і Данила Галицького, а Сонце лише-лише вставало з-за горизонту і вуличні ліхтарі, ілюмінація й біг-борди один за одним з гучним клацанням вгасали, коли я повз них проходив.

Виходячи зранку з „Пузатої хати” в мене, як на диво був дуже гарний настрій, а інколи просто суперовий. Я дуже скоро навчився користатися цим і просто в такі моменти насолоджувався всім, що навколо. Розглядав ранкове небо, живописно освітлені будинки, блискучі від сонця трамвайні колії, що тягнуться на площу Ринок; слухав бій Ратушевого дзиґаря, що відбивав восьму ранку на майже вільних від людей недільних площі Ринок і вулиці Сербській; заглядав в аркові старовинні подвір`я ще старіших будинків та в очі заклопотаному натовпу людей, котрі спішать по роботам й Вузам. А Я НІКУДИ НЕ СПІШУ, МЕНІ СЬОГОДНІ ВЖЕ НІКУДИ НЕ ПОТРІБНО. ТІЛЬКИ ДОДОМУ СПАТИ.

Коли я їхав зі своєї останньої зміни, світило яскраве квітневе сонце, а небо було замулене ріденькими перистими хмарами. Я не перебільшу, якщо скажу, що я був тоді щасливий. У моїй голові грав „Creed”, 50-та маршрутка була зовсім пуста, а з авто магнітоли звучали хороші пісні, які тільки підсилювали весь ефект. Мене просто перло, я розглядав у просторе вікно вулиці, що проносились повз мене, мої очі були широко відкритими. Мені здавалось, що я бачу найпрекрасніше видовище, недоступне більше нікому із землян і треба ловити момент, бо я зовсім скоро вже приїду.

Прокинувся я о другій годині дня, була великодня субота, я ввімкнув телевізор й почав дивитися пряму трансляцію з Єрусалиму, з Храму Гроба Господнього.
Я цього року не встиг намалювати писанки. І все через цю кляту роботу…

@музыка: Zavoloka, Hed Kandi, Hoopy Frood і ше якась невідома група :)

19:07 

Персонажі

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Персонажами називають людей, які виділяються із натовпу; людей цікавих, котрі мимовільно запам`ятовуються хоч трохи уважними особами. До останніх я відношу і себе. Маючи добру пам`ять на людей, я вже про деяких можу розповідати цілі історії з їхнього життя, а точніше тих його елементів, які відкриваються моєму оку. З декотрими персонажами я перестріваються у найнесподіваніших місцях вже роками.

Одного разу був такий випадок. Сидів я зі своїми двома друзями на лавочці на пр. Свободи. Але тут підсідає недалеко від нас один хлопець. Я мимовільно дивлюсь у його сторону, його обличчя видається мені знайомим і я довго не можу згадати, звідки я його, трясця його матері, знаю. Я так мучуся кілька хвилин і, еврика! Я згадав! Тоді я й кажу своїм друзям, що он той хлопець, що сидить біля нас, родом з Тернополя, хоч вчиться у Львові, але я його особисто не знаю. Вони довго офігівають від такої моєї заяви, звичайно ж не вірять, думають, що я щось наплутав, і апогеєм цього є те, що моя подруга, не витримавши, стає. Вона підходить до того хлопця, наперед вибачається, й питає у нього, чи він часом не з Тернополя. Хлопець, дивиться на неї круглими очима, ствердно їй відповідає, й довго не може вкумекати, а звідки, власне, ця незнайома дівчина його може знати.

Люди, що мають таку ж хорошу пам`ять, природно ж впізнають і мене, та навіть вітаються зі мною. Є й таке. Це мене дуже потішає, бо таким чином маєш якийсь мимовільний зв`язок із зовсім незнайомими людьми.
Дехто є таким от „персонажем”, мабуть, лише для мене. Хтозна, може це лише я виділяю їх зі сірої маси?
Хтось поміняв зачіску, колір волосся, стиль одягу, а вигляд он цього (цієї) вже не такий радикальний; в того – нова дівчина, а в тої вже дитина народилась! Ого-го!
Десь і я для когось є тим же персонажем, хтось і за мною, либонь, таким же чином спонтанно, зовсім випадково спостерігає, впізнає мене, так і не знаючи мого імені та хто я насправді такий. Чи я такий один на світі збоченець? :tease2:




16:26 

„Горгішелі” та весна

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Я захворів. Мій виснажений авітамінозом і невизначеним режимом дня організм врешті не витримав, і я піддався заразі. Зараз сиджу перед монітором і верстаю оцей текст, а вже там, за моїм широким вікном починається благодать. Там буяє весна, сусіди роблять ремонт, моя бабця катає Яринку на гойдалці, а над нашими головами драматичне березневе небо. Воно проносить через панораму мого вікна об`ємні сірі хмари, які своїми тілами час від часу закривають від мене Сонце.
Я слухаю „Горгішелі” – найактуальнішу музику зараз для мене. Вона огортає мене весняним, романтичним і на крапельку сумним настроєм. Як я не хочу сидіти вдома. Взяти б якийсь MP3-плеєр, закачати туди „Горгішелі” і йти гуляти Львовом, залитими теплом вулицями, вдихати всі запахи, нікуди не спішити, ніщо не планувати, йти легкими кроками нагрітим сонцем світлим асфальтом, про сухість якого мрієш весь залишок зими. Піти в Стрийський парк, на вулицю генерала Тарнавського, а потім – на Високий Замок. Піднятись до міліметра знайомим маршрутом на оглядовий майданчик і слухати у вухах „Аджарську”. І нічого більше не було б потрібно! Отак просто насолодитись моментом.

Я дуже часто хворію у такі періоди ранньої весни, коли все оживає, а я не можу цим насолодитися сповна, бо болить голова, горло, мене морозить і кидає в піт чи легені стискаються в кашлі. Це все блокує мене, відволікає і я з нетерпінням чекаю полегшення, яке здається, фіг знає, коли буде. Потім воно плавно настає і все вертається на круги своя…


@музыка: "Горгішелі" - "Аморе"

13:42 

Перший день календарної весни

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Майже впевнений, що такою ж саме назвою розпочинають сьогодні свої пости тисячі й тисячі людей на різноманітних блогах всього світу. Я також не відрізняюсь від них і буду таким же банальним. Якщо такий прекрасний день взагалі можна вважати банальністю, адже я вже двадцять другий раз його переживаю і завжди якось по іншому, але завжди з особливим трепетом.
Львів зустрів ту календарну весну блакитним небосхилом, теплим Сонечком і температурою поза десять градусів тепла. Найромантичніше радіо нашого міста „Радіо-МАН” на вулицях роздає квіти, а я вже не можу всидіти на місці, так хочеться надвір, надихатись тим чарівним солодкавим повітрям, яке зараз долинає з вікна моєї кімнати. Хочеться гуляти, аж поки Сонце остаточно не сяде за горизонт, або не почнеться такий обіцяний всіма прогнозами погоди дощ.
Не виключаю, що вже завтра знову все буде по-зимовому, що справжня весна може бути пізньою, але сьогодні мені все одно, буду насолоджуватися моментом. Хочу пробудження із зимової сплячки! Тож даю старт нового сезону вже!




@музыка: "ВВ" - "Весна"

@настроение: Романтичний

22:03 

Мій сірий день продовжується

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
III.
Все далі похмуро. Сонце виглянуло лише на кілька хвилин, чого я вже не сподівався, і знову потонуло в хмарах. Додому повертаюсь знову пішки. Трамвай, проїхавши одну зупинку, поламався, як це завше, практично щодня трапляється у нашому місті. Він може поламатись, потрапити у корок, трамвайчику може перегородити дорогу нагло припаркована автівка на одній з наших вузьких вуличок, чи у трамвай просто банально стукнеться якась машина. В останньому випадку всі довго розбиратимуться, чекатимуть приїзду ДАЇ, оформлятимуть аварію тощо. Я вже давно до цього звик, це щодення Львівська метушня, на котру ніхто не звертає уваги, і з якої важко виділити щось цікаве.
Та все ж, і в цьому хаосі можна щось розгледіти. Коли один трамвай довго завмирає на колії, то з часом до позаду нього стягуються інші. Так можна побачити народження велетенської, живописної, різнокольорової гусені, котра утворюється з трамвайних вагонів й тягнеться не кілька сотень метрів. Настає час коли вони потихеньку, розповзаються, починаючи з першого, флагмана-винуватця затору. Або помалу переміщаються, наче велика волохата гусінь по молодому стеблу.

IV.
Я виходжу з трамвая (як виявилось, на лінії немає світла) й долаю дорогу далі пішки.
Мене втомлює природній підйом вулиці, розмоклий сніг під ногами, вся ця похмурість і бруд, думка, що ще потрібно піти в магазин, як я це роблю майже щодня.

І от я вже на ринку „Провесінь”. Потрібно купити три метри кабелю для кухонної розетки. Я ходжу між базарних павільйонів й мовчки кричу:
-ЯК ЖЕ ВОНО МЕНЕ ВСЕ БІСИТЬ!!!
Навколо люди в чорних шкіряних куртках та дублянках. Вони тиняються по ринку, як ті слимаки, пильно роздивляються товар. Продавці сидять, кому холодно – стоять, жваво спілкуються між собою. Кругом мене доносяться розмови про різну фігою, люди активно при цьому жестикулюють, дехто безперестанно матюкається, звучить шансон…
Стало бридко.
Таксисти біля базару також у шкіряних або а ля спортивний костюм курках, жеруть насіння, і тут з машин звучить шансон…
Підходжу до величезної розкладки з переоціненими глянцевими журналами. Ось стопка з “COSMOPOLITAN”. Читаю, що перше попадеться в очі: «Секс и только секс. Когда чувства – не главное».
Далі – стопка з «НАТАЛИ»:
«Твой не первый «первый» секс».
Без коментарів.

V.
По дорозі додому, з куском змотаного дроту в руці, звертаю до кіоску й купляю там буханку пшеничного хліба. Несу його в руці біля грудей, в целофановому пакеті. Хліб свіжий, тільки-но випечений, щедро посипаний кунжутом, його запах заворожуючий і приємно лоскоче мені ніс. Так і хочеться відкусити шматочок! То чому б і ні? І я відламую маленький окраєць, потім ще один і ще.
Дежа вю, все, ніби як колись. Та сама вулиця, по якій я ходив у дитинстві за таким же свіжим і добрим хлібом. Тоді на це йшло більше часу і зусиль. Пам`ятаю, в третьому класі. Коли я вчився в другу зміну, перед уроками я йшов у магазин у кінець вулиці Бойчука за хлібом. Мені доводилось йти десь кілометр (проти метрів 150-ти зараз), стояти по годині в черзі, чекаючи, коли привезуть чи розгрузять з машини весь хліб. Тоді особливо наглі люди підходили до водія чи до продавщиці, давали їй без здачі й брали собі буханки просто з ящиків надворі.
Купуючи переважно білий і чорний хліб, я йшов додому, майже завжди приносив їх надкушеними та збирався до школи.

@музыка: Моє нове відкриття - The 3rd And The Mortal - альбом "Painting On Glass"

22:00 

lock Доступ к записи ограничен

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

URL
20:29 

Свобода

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
«… - свобода, вернее, ощущение свободы, ибо она – не в отсутствии обязательств, а в возможности выбирать – перед кем лучше всего эти обязательства нести».
(П. Коельо, «Заїр»)

@музыка: Metallica - Reload

22:45 

Заїр

Мій діагноз - МЕЛОМАНІЯ...
Мене мучить спрага. Вгамовую її гарячим, мов окріп, щойно звареним узваром. Чашка з цим рятівним напоєм парує у світлі настільної лампи, старенької , проте ще робочої.
Сьогодні я купив нову. Вона білого кольору, на шарнірах і кріпиться струбциною до стола. Завжди хотів мати таку. І взагалі я люблю комфорт і красиві, добротні, функціональні речі. А ще неповторні, в одному екземплярі, творіння чиїхось рук, мистецтво.
Колись ремонт в моїй кімнаті закінчиться і та нова лампа займе своє місце на письмовому столі. Ні, я не відірваний від побуту, як спочатку про мене можна подумати. Зараз, я вникаю у такі поняття, як, наприклад, двері-клямки-колір_стін-меблі-ковролін-світильники-перемикачі-розетки-штори і тому подібне і пішло-поїхало. Ремонт забирає не тільки багато часу, але займає у голові немало думок. Тому вони матеріальні, прагматичні. Та добре, що не позбавлені зовсім творчості й естетики. І тут знаходиться місце, де себе проявити.

Мій узвар вже трохи остиг. П`ю його майже жадібними ковтками.
Переді мною на ліжку лежить стопка паперу формату А4. На цих аркушах дрібний друкований текст. Це книжка Пабло Коельо „Заїр”, не мною скачана з Інтернету і не мною роздрукована, зате зараз у моїх руках. Ну то допиваю узвар і починаю читати.

Я читаю книгу та один за одним відкладаю аркуші вбік, на журнальний столик. Таким чином стопка паперу тоншає. Оригінальний формат і спосіб читання книги 

Я зрозумів, ЩО мені нагадує та стопка паперу! Здається, що читаєш рукопис ще ненадрукованого роману котрогось знайомого письменника. Тобі дали її на рецензію в такому первозданному, сирому вигляді, щоб згодом дізнатися про твої враження від прочитаного.

@музыка: Saturnus - альбом "For the Loveless Lonely Nights"

ПАФОС

главная